Єфименко Анна, 11 клас, Звенигородський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Безносюк Тетяна ОлексіЇвна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я завжди любила кінець зими, у цьому є щось неймовірне і натхненне. Небо з сірого і невиразного стає блакитним і прозорим, а в повітрі відчувається якась особлива, незрозуміла легкість, немов у горах після міста із забрудненим повітрям.

Кінець зими — це як мрія, яка ще трохи і збудеться, як кохання, яке повільно наповнює тебе, як нове життя, що зароджується у мами під серцем. Так було до 24 лютого 2022 року, бо тепер кінець зими у мене асоціюється із смертю, болем, злом! Кінець зими назавжди залишиться початком несправедливої жорстокої кровопролитної війни.

1000 днів війни, 1000 днів моєї юності, 1000 днів утрат знайомих та рідних, 1000 днів жаги до Перемоги.

Перший день війни назавжди залишиться шрамом на серці кожного українця.

Я  побачила в очах моєї мами страх, відчай, біль, ще ніколи вона не була настільки безпорадною і рішучою водночас.

Війну ми зустріли в маленькому містечку, в центрі України, з гулом літаків о 5 ранку. Сусіди, рідні, однокласники — ми всі були налякані, але чітко знали, що маємо зробити все, що в наших силах, задля наближення Перемоги. 

Згодом, опанувавши себе, ми з батьками вирішили не сидіти склавши руки.

Вітчим з друзями допомагали з екіпіруванням тих, кого призвали до лав ЗСУ, розвантажували фури з гуманітарною допомогою, їздили збирати допомогу для переселенців. Ми з мамою ходили плести сітки, а також вирішили допомагати стареньким з пошуком ліків та закупівлею продуктів. Ми робили все те, що і інші свідомі українці, але було одне, що відрізняло мене від більшості, — це невимовно болюча втрата, втрата батька. Ні, він не загинув на війні, і його не оплакували як Героя мільйони українців, я втратила його через цинічну російську пропаганду. 

Мій батько — росіянин. Я також проживала в Росії, для мене не було кордонів між нашими державами, бо були люблячі рідні в обох країнах, незважаючи на розлучення батьків і наш переїзд в Україну.

Ми були напрочуд дружними, усі спілкувалися і кожного разу раділи зустрічі. Так було до 24.02.2022., бо в той день я втратила частину своєї сім'ї... Памʼятаю уривки його злих фраз, памʼятаю звинувачення й образи, памʼятаю, що крізь сльози не могла навіть відповісти.

Як же мені було боляче в той день, але він змінив мене назавжди. У мене зʼявилося повне розуміння, що я Українка, що я сильна, що я ніколи і нікому не поступлюся, що скільки б не продовжувалася ця війна, зроблю все можливе і неможливе задля Перемоги і відстоюватиму честь своєї країни, де б я не була.

1000 днів війни... Мій шлях болючий, важкий, шлях дитини, яка подорослішала за один день. Він не складніший, ніж у інших, але він точно у всіх один! Це шлях боротьби, честі, гідності й надії!