Шевченко Анна, 10 клас, Конотопський ліцей №14, м. Конотоп

Вчитель, що надихнув на написання есе — Резнік Наталія Олександрівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Життя вирувало, люди були щасливі, не звертаючи уваги на свої проблеми, ходили по вулицях, сміялися і спокійно жили. Все відчувалося інакше. Життя було прекрасне, допоки не пролунали перші вибухи. Я і не думала, що колись прокинуся від слів: “Почалася війна”. Для мене це був немов страшний сон, і на хвилину здалося, що я насправді сплю. Все різко стало таким темним, наповненим злом та безнадійністю…

Все, що пам’ятаю з початку повномасштабної війни — нескінченні за часом ночі, і я під ковдрою вивчаю англійську мову. Це було єдине заняття, яке приносило мені спокій та краплинку надії, що все це незабаром закінчиться. Однак попереду чекало ще страшніше.

Окупанти зайшли в наше місто і були майже у двох кілометрах від нашого будинку, не пропускали нікого і нікуди. Кожен день було чути стрілянину, вибухи та якісь незрозумілі звуки. Ми з мамою деякий час не виходили з підвалу, хоч він і не був надійним укриттям. Тому згодом сиділи там, де було менше вікон у кімнаті.

Через страх війни нормального сну майже не існувало. Часто я навіть не відчувала голоду, тому сильно схудла.

У магазині був дефіцит продуктів, мама приносила тільки яблука, хліб або борошно. Пам’ятаю той смак свіжого хліба і вигляд трьох зелених яблук, які я залишила про всяк випадок, бо не знала, що буде далі. Це стало моїм своєрідним символом надії.

Місяць війни розтягнувся в декілька років для нас, бо кожен день був насичений прагненням вижити, а не спокійним жити. Дуже складно, коли більшість рідних знаходяться далеко від нас, але близько до воєнних дій. Я часто плакала, хвилюючись за них, адже були дні, коли вони не виходили на зв’язок, бо знаходились весь час у підвалі. І коли телефон дзвонив, у мене завжди холонуло серце, бо я боялась почути не той голос, якого довго чекала.

На жаль, такі реалії були і продовжуються. Щодня я, прокинувшись, першочергово зазираю в телефон, щоб побачити те бажане повідомлення про перемогу і закінчення всіх цих дій з боку агресора.

Але все, що я бачу — це сумні новини про загибель наших людей. Моє серце розривається, бо я не знаю, що буде далі, але надія на перемогу завжди поруч зі мною, як ті три зелених яблука в перші дні війни. Маленькі, але такі яскраві, як промінчики сонця серед похмурого неба.

Люди живуть у підвалах, деякі виходять на вулицю і гинуть внаслідок ракетної атаки, а інші допомагають Збройним Силам України.

Я також допомагаю, як можу: просуваю контент українською, поширюю важливі збори, петиції, а також плету сітки та доначу на ЗСУ. Це невід’ємна частина мого життя на даний момент.

Якби мене хтось спитав до початку повномасштабної війни: «Як ти бачиш своє майбутнє?», то моя відповідь дуже відрізнялася б від сьогоднішньої думки, і, думаю, так у кожного українця.

Таким чином, зараз я розумію, який шлях я пройшла, наскільки я стала сильнішою. 974-й день війни надає мені змогу підтримувати інших людей — як морально, так і фізично, а також бути мовно свідомою та правильно відстоювати власну думку.

Наш народ — незламний, як і країна. Слава Україні!