Лисенко Аріна, 9 клас, Дніпровський ліцей Верхньодніпровської міської ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Павленко Любов Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Якби декілька років тому мене запитали, що я думаю про війну, я, напевно, відповіла б: «Війна? Вона десь там, далеко». Мої знання про неї обмежувалися розповідями бабусь та дідусів, сторінками художньої літератури та фільмами. Але, на жаль, все змінилось.

У лютому 2022 року мама почала говорити, що війна скоро може дійти й до нас. Але чи могла я сприймати це всерйоз? Я лише повторювала їй, що нічого не станеться. Вірила, що не варто нервувати через те, чого ще немає. Адже яка дитина замість шкільних оцінок захоче думати про війну? Але думати про це довелось.

Початок повномасштабного вторгнення забрав у мене спокійний сон. Хоча в нашому регіоні не було бойових дій, я все ж таки переймалася, що з часом ситуація може змінитися.

З початком війни нас одразу перевели на дистанційне навчання. Майже кожен урок розпочинався словами: «Не хвилюйтеся, все буде добре». І ми всі вірили, що все буде гаразд. Так тривало до кінця навчального року.

З часом я звикла до відключень світла, довготривалих тривог та потоку песимістичних новин. Щодня у стрічках соцмереж я бачила відео з наслідками війни, і це стало звичною частиною мого життя. Бо людина з часом звикає до всього. Проте щоразу, коли я думала про людей, які живуть у цих зруйнованих містах, мені було важко уявити, що для них це не просто новини або відео, а реальність, яка переслідує їх щодня.

Сувора реальність, у якій багато хто просто не доживає до наступного ранку.

Згодом у нашому класі почали з’являтись новенькі. Для мене це було незвично, адже я взагалі не чула про переведення учнів до нашої школи. Якщо чесно, хотілось би думати, що їм просто подобається це місце, але насправді я розумію, що їх домівки зруйновані, і вулиці, якими вони колись гуляли, більше не існують. А те мирне життя, про яке вони мріяли у своїх рідних містах, напевно, ніколи не повернеться.

Такою була весна 2022 року.

Влітку здавалось, що все стало спокійніше, життя налагодилось. Ні вибухів, ні ракет не було. Все почало виглядати якимось… несправжнім. Того, що я уявляла в найгірших снах, не було. Страшних відео в моїх стрічках соцмереж більше не з’являлось. Та й про новини я більше не читала. Я почала забувати, що в нашій країні йде війна. Читала різні цікаві для мене книги, дивилась мультфільми та фільми. Спілкувалась онлайн, а не в реальному світі.

Почався новий навчальний рік. Я не бачилась з однокласниками, не виходила на вулицю. У нас продовжувалось дистанційне навчання, тому єдині люди, з якими я бачилась, була моя сім’я.

Кожен раз, коли я виходила на вулицю, в мене починалась паніка. Все ж таки підсвідомо я розуміла, що в країні війна, хоча й не хотіла цього приймати.

Так минув ще один рік. Лише після нього, повільно та крок за кроком, я навчилась боротися зі своїми страхами. Спочатку було важко: кожен вихід на вулицю викликав тривогу, а новини лише підсилювали відчуття безнадійності. Але я зрозуміла, що не можна дозволити війні забрати більше, ніж вона вже забрала.

Віра в те, що війна закінчиться, дає мені сили рухатись далі.

Я хочу, щоб якомога швидше всі, хто покинув рідні міста, повернулись додому. Щоб Україна продовжувала розвиватись. Щоб не було більше руйнувань. Щоб не було даремних смертей!