Вікторія Петрівна до вересня жила в окупованому селі. Бачила, як поводилися російські військові й кадирівці: погрожували людям, грабували будинки, конфісковували бізнес у приватних підприємців. Коли справа дійшла до референдуму, Вікторія Петрівна виїхала разом зі своїм чоловіком

Мені 55 років. Ми з чоловіком мешкали в селищі Михайлівка Запорізької області. Ми геологи. Вранці 24 лютого прийшли на роботу. Нам зателефонували керівники з Києва і сказали, щоб ми повернулися додому, бо почалася війна. Другого березня російські військові зайшли в Михайлівку. Ми разом з іншими жителями селища влаштували мітинг, яким хотіли показати, що Михайлівка – це Україна. Росіяни стріляли в повітря. Восьмого березня на мітинг вийшли лише жінки і діти, співали українські пісні. Нас було дуже багато, але їх – ще більше. Окупанти зайняли навчальні заклади. Заганяли людей у підвали й змушували віддавати своє майно, бізнес.

Оскільки ми жили в сільській місцевості, то не відчули проблем з їжею. Мали господарство, город. Ділилися з односельчанами продуктами. Перед від’їздом дуже багато залишили тим людям, які не мали змоги виїхати. На базар окупанти нас не пускали. Було страшно ходити вулицями повз солдатів з автоматами. Ліків у Михайлівці не було. Нас рятували друзі з Дніпра, які знаходили необхідні препарати, й волонтери, які привозили їх в селище.

Мене шокувало грабіжництво. Якось російські військові розбили вікно й залізли у будинок вісімдесятирічного дідуся, щоб пограбувати його. Вони думали, що в будинку ніхто не живе. Важко передати словами, як злякався дідусь.

Окупанти поводилися жахливо. Кричали на людей, погрожували автоматами. У Михайлівці було дуже багато кадирівців. Вони спілкувалися своєю мовою. Було страшно від нерозуміння того, що вони говорили.

У вересні мав відбутися референдум. Коли ми про це дізналися, то зібралися за одну ніч і виїхали до дітей у Запоріжжя. Взяли з собою дві сумки. Все, що залишилося вдома, розграбували окупанти. На блокпостах російські військові оглядали всі речі. Була дощова погода, навколо – бруд, а вони діставали одяг.

Це було неприємно. Нас обшукували так ніби це ми злочинці, а не вони.

Коли заїхали на підконтрольну Україні територію й побачили наших військових, не могли стримати емоцій. Українські воїни поводилися по-людськи, запитали, чи все з нами гаразд. Ми одразу зрозуміли, що опинилися на рідній землі.

Ми так довго відкладали від’їзд, бо доглядали батьків, яким понад сімдесят років. А ще були відповідальні за тварин, яких нам залишили знайомі, котрі виїхали раніше. Трималися до останнього і сподівались на деокупацію, а коли зрозуміли, що далі залишатися небезпечно, все ж таки виїхали.

Нашій онучці два з половиною роки. Хочеться, щоб вона ніколи не знала війни. Хочеться жити у мирі, ходити і їздити там, де хочеться, нічого не боятися.