Я родом із Костянтинівки Донецької області. Двічі переселенка. У 2015 році я навчалась у Донецьку, звідти поїхала в Полтаву. Там вийшла заміж, народила дитину і у 2021 ми переїхали до Краматорська. Дитині тоді було два роки сім місяців.

24 лютого прокинулись від вибухів на Краматорському аеродромі. Це було десь о 4:30 ранку. Нас не захоплювали як Бучу й Ірпінь, але це прифронтове містечко. Батьки мої із Костянтинівки. Ми всі евакуювались. Особливо страшно стало після восьмого березня, коли неподалік був приліт, і ми чули гул рашистського літака.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я розуміла, що фронт розташований неподалік. Але була впевнена, що зараз у людей паніка і на дорогах такий ажіотаж, що зриватися і їхати кудись немає сенсу. Звичайно, не хотілося залишати свою домівку. Ми чекали слушного моменту для виїзду, а коли зрозуміли, що окупанти вже близько і ми можемо опинитися в окупації, вирішили, що потрібно виїжджати. Ми знову поїхали до Полтави.

У перший день війни була паніка: ми не знали куди бігти, що робити. Цілий день ми стежили за новинами. Страшно було насамперед за дитину. Страшно було вночі, тому що не була налагоджена система повідомлень про повітряну тривогу: спочатку були влучання, а тоді вже вмикалася сирена.

Потім ми поставили на телефони програму сповіщень про повітряну тривогу - це було дуже зручно. Ховалися між двох стін у тамбурі разом із сусідами. Навіть дитина вже знала, що робити: вона вибігала і стукала всім сусідам у двері. Було страшно, коли ми цілу ніч просиділи у тамбурі. Я розумію, що у нас була не найгірша ситуація. 

Вночі вимикали ліхтарі. А коли їхала техніка, було страшно. Зрозуміло, що це були наші військові, які їхали нас захищати, але все одно було моторошно.

Місто ніби вимерло. У нас забрали повсякденне звичайне життя. З магазинами була біда – люди у паніці почали скуповувати все. Ми по одному туди ходили. Боялись, що ми не зможемо виїхати і залишимось заблокованими від світу, бо залишалася одна дорога - через Трипілля.

Поїздка була пекельною. Звичайно, її не порівняти з евакуаційними потягами - ми виїжджали власною машиною, але дорога була дуже довгою. Для дорослих терпимо, а для дитини – складно. Ми виїхали до Дніпра, а на наступний день поїхали до Полтави.

Зворушило, як по Краматорську йшла дівчинка і співала «Ой, у лузі червона калина». Це нетипово для Донецької області. Я розумію, в якому регіоні я жила. У багатьох змінилися погляди, а хтось – невиправний.

Я вважаю, що повністю війна може закінчитися лише тоді, коли ми звільнимо всі наші території в рамках кордонів 1991 року. І коли буде буферна зона, але не на нашій території, а на території російської федерації, щоб по периметру була сіра зона. І щоб там був нагляд міжнародних організацій. Тому що рашка не зупиниться ніколи. Буде перемогою, коли ми роззброїмо російську федерацію, а далі відбудеться демілітаризація, окупанти підпишуть акт про капітуляцію і повернуть наших депортованих дітей.

Ми ще не розуміємо, скільки ми втратили мирних людей. Коли дізнаємося цифри, будемо шоковані.

Я вважаю, що смерть путіна нічого не дасть - потрібно ламати систему зсередини. Я дуже хочу, щоб у росії відбулась громадянська війна, щоб вони самі себе повбивали. Я вважаю, що міжнародні організації повинні підписати документ, який би гарантував нам безпеку. Звичайно, Україну мають прийняти у ЄС і в НАТО після закінчення війни.