На окупованій території Валерій опікувався долями хворих малорухомих безхатьків і на базі соціального закладу організував гуманітарну допомогу людям з навколишніх сіл. Щоденно йому допомагали прості люди, яких він вважає справжніми героями 

До початку вторгнення росії я працював юрисконсультом в Київському міському центрі комплексного обслуговування бездомних осіб. Він знаходиться в селі Ясногородка Вишгородського району.

Весь час, скільки тут були російські війська, я знаходився на роботі. Під кінець, на 26 березня, в центрі було 138 осіб, з них неходячих – 86. Взагалі лежачих – 38 осіб. З персоналу лишились я, водій, дві санітарки, дві кухонні працівниці приїжджали через міст на мопеді, і один кочегар – з числа клієнтів.

До нас тоді в центр не заходили росіяни, і ми приймали людей із навколишніх населених пунктів. Скільки конкретно їх було - я не пам'ятаю, обліку ніхто не вів. 

Єдине, що пам'ятаю, - в якийсь момент в центрі було 22 дитини. Всіх цих людей ми відправили: кого через море на лодках, кого - за два дні умовного коридору через Демидівський. Ми заправили шкільний автобус і тими рейсами вивозили.

Наш центр знаходиться на березі Київського водосховища, а навкруги - дачі, садове товариство. І людей дуже було багато. В них не було запасів харчів, тому ми ділилися, як могли, тими запасами, які були в центрі. Потім, вже десь після 8 березня, нам обратним ходом лодки привозили продукти харчування. А ми вже ділилися з тими дачниками – і їм розвозили.

Числа десь 12 березня на центр вийшли військовослужбовці ЗСУ, які попали в оточення. Перша ракета, яка прилетіла, попала в їхню військову частину, але, дякувати Богу, вони вийшли живі. Вони 18 днів намагалися вийти з оточення. Священник Богдан Такальський їх скоординував і направив до мене в центр. Лодками їх відправили на той берег, дякуючи жителю села Ігорю Гезі.

А з 12 квітня я вже був на білоруському кордоні в складі добровольчого батальйону територіальної оборони.

Мою дружину теж вдалося евакувати морем 8 березня. Вона зараз в Чехії, тому що її син від першого шлюбу має церебральний параліч і не дуже швидко може ходити.

Я був весь час на роботі. Єдиний раз, коли мені подзвонили сусіди і сказали, що до мене в будинок вдерлися росіяни і проводили обшук, я приїхав додому. Побачив, що вони понівечили мені будинок. Як мені потім сусіди казали, окупанти чомусь вважали мене активістом і шукали в мене зброю.

Потім мені вже місцеві жителі селища Димер казали, що рашисти шукали мене у їхньому селищі, й навіть показували мою фотографію з фотоапарату. Чомусь в них була така думка, що я один із тих, хто може організувати спротив у цьому місці.

З майже 100 чоловік штату нас залишилось 12 чоловік. Неможливо було організувати триразове харчування, бо світла не було, а у нас електричні плити. Ми організували приготування на вулиці на дровах.

Наші підопічні - знедолені люди. Як правило, з дуже великими проблемами: або з ампутацією на кінцівок, або після інсультів, або дуже похилого віку. Вони самі собі не можуть дати ради, в них немає рідних. Ну їх же не дінеш нікуди.

В нас там два трьохповерхових корпуси. Світла не було, солярки не було, щоб дізель завести. Дізель потребував 40 літрів солярки на годину, а щоб протопити - мінімум 3 години треба, щоб розігнати 67 тонн води з системи опалення.

Спочатку ми розпалювали котельну, доганяли до критичної температури в котлах. Тоді тільки заводили дізель - і ганяли вже насосами по системі. Потім знову гасили котел, щоб воно там не вибухнуло. Ціла схема.

Знову ж таки, треба воду в башню накачати, треба відкачати каналізацію. Ще ми самі там пекли хліб, щоб хоч лежачих годувати. Їх санітарочки годували. Адже коли лежить людина, то хліба підкладають під ложку, щоб не проливалось. Діти були у навколишніх селах -  дітям теж давали хліба хоч по кусочку.

Той, хто був директором, сів на лодку і разом з жінками на той берег переправився. Навіть мені не поставив до відома. Повернувся він аж 6 квітня, і я з ним мав чоловічу розмову, після чого він пішов по селу і мене звинуватив. Тому зараз я подав позов до окружного адміністративного суду щодо незаконного звільнення.

Є такі ситуації, що зараз треба працювати на перемогу, а після перемоги з усім розберемося.

Є у нас справжні героїчні люди. От Сапон Світлана, по  національності чеченка. Була медсестрою, але її вразила хвороба і вона зараз таксує. Вона стільки людей вивезла, стільки до мене дітей привезла!

Її співмешканець має такі «стальні яйця» - за те, щоб Світлані дозволили проїхати блокпост і виїхати в селище Димер, він залишився заручником. Скільки вона їздила, стільки він стояв на розтяжці з руками за спиною, головою упертий у ворота пожарки. Він кожен день їздив з нею. Я вважаю, це просто героїчно. 

Він, коли до мене приїхав, підняв футболку - там і ребра поламані. Ну, це так російські солдати веселились, коли Світлани довго не було.

Оцього Ігоря Гезу, який вивозив людей на лодках, шукали тут, звісно, всі росіяни. Вивертали ці села, постріляли лодки, мотори - що вони тут тільки не робили! А він кожен день, а як був бензин – то й навіть по шість разів на день, возив людей своєю лодкою.

Ваня з Демидова приїхав до нас із з дітками маленькими. У нього їх четверо було, останній – грудничок. Він виїжджав на тому шкількому автобусі, а тут лишив свою машину Nissan. Я йому подзвонив, кажу: «Ваня, треба бензин в моторку. Можу я злить з твого Nissan?» І він не пошкодував заради людей, навіть сказав, щоб я трубки зірвав, бо по-інакшому б не злив.

Однокласник мій, Грищенко Валентин, разом зі Свєткою угнали у росіян бензовоз. Був такий даже сюжет по телевізору. Звідти мені у центр для генератора попало 500 літрів солярки.

Житель села Демидів Адаменко Ігор, хазяїн ритуальної служби, вивозив людей на цих катафалках, частково й до мене привозив з дітками. Він теж мені допоміг пальним - десь, мабуть, теж літрів 600 солярки привіз.

Тому що кожен день в мене уходило 120 літрів солярки. Хочу я, чи не хочу, а від цієї солярки, в прямому сенсі, залежало життя людей. Бо якщо не протопить ці корпуси, то лежачі люди просто замерзнуть.

Пам'ятаю, якийсь дідусь із села - навіть не знаю ні його імені, ні прізвища – прийшов з велосипедом, привіз солярку у такій п'ятилітровій флязі з-під води. Прийшов і каже: «Ось, злив із мотоблока - більше у мене немає. Я знаю, що вам треба».

Знаю жіночку, яка жила там на дачах – нікуди не поїхала. Зібрала всіх собак, котів кинутих – і віддавала їм рибні консерви, а сама їла вермішель. 

От так все людське вийшло наружу, і не людське теж. Я не знаю, як жити далі. Люди не змінилися – у цьому вся біда. Дуже багато пристосуванців. Одягають вишиванки, закочують очі під лоба, коли слухають гімн, а потім знову: як крали - так і крадуть, як брехали - так і брешуть.

Найбільше моє бажання - з'єднатися зі своєю родиною, дочекатися сім’ї. Я буду зі своїм народом, з Україною до кінця - до Перемоги.