Вікторія не розуміє, навіщо росіяни ламали і знищували все майно українців, яких вони начебто прийшли «асвабаждать» 

Росіяни 2 березня ввійшли до нас у село. Почали їздити, ходити. Спочатку наче нікого не чіпали, а коли вже почали стріляти, бомбити, тоді люди повиїжджали. 

Я жила з дитиною, 14 років, і з батьками: татові 82 роки, мамі - 70. Основна маса людей виїхала в кінці березня, тоді російські війська дозволили виїжджати. Через 10 кілометрів від нашого села – Малинівка, там українські війська стояли. Я не знала, що тоді дозволили евакуацію, бо в погребі сиділа. А потім уже вони не давали виїжджати. Я і хотіла виїхати, і просилася. 

Війська російські досі там. Досі йдуть воєнні дії, все руйнується, і мій будинок теж. Вони вікна виламували, в хату залазили. 

Там усе розорене. І село все розбите, там жити нема як. В моїх батьків хата згоріла. Наразі в селі приблизно 25 чоловік залишилося.

У нас із 2 березня не було світла, потім вода теж пропала, тому що перебиті були всі башти. Поки генератори були, то накачували воду. Була така наче свердловина - ходили туди, набирали воду. Та вода гіркувата, але пити можна було. Страшно було виходити з дому через обстріли. Там щодня стріляли. А коли більшість людей виїхали, то можна було воду в колодязях набирати, хоча вона й гірка була. Брали, використовували, тому що треба було якось виживати. Жодного разу не було в нас такого, щоб їжу завезли, гуманітарку якусь. Нічого. Те, що було, люди доїдали. 

Шокувало те, що рашисти свято вірили, що вони нас дійсно звільняють. Вони ламали двері, лізли в будинки, вибивали вікна. І вони ж не просто брали там, що хотіли – вони все трощили, ламали, вивертали, розбивали. Для чого? Я не розумію. Навіщо це було робити? Не було жодного будинку, який би не був відчинений. На той момент люди виїхали, будинки стояли зачинені, і окупанти все ламали, вивертали, трощили. Для чого таке робити? Оце й шокувало. Якщо ви прийшли, як ви кажете, «освобождать», то навіщо ви руйнуєте наше життя? Оце, звісно, було дико.

У мене були на руках батьки і донька, якій уже 14 років. Її я ховала. Вона два місяці жила в підвалі. А це ж рання весна, холодно було дуже. Але ховала, щоб окупанти навіть не знали, що вона з нами живе. 

У батьків на той момент, слава Богу, хоч ліки були. Дуже страшно було на них дивитися. У них нічого не залишилося, хата згоріла. Тільки документи були, і все. Оце було страшно. За життя переживали дуже. Не знали, що буде далі. Це найгірше, коли живеш і не знаєш, що робити, який вихід. День прожили – і добре. 

Життя змінилося повністю в поганому сенсі. Немає дому, ми з батьками як безхатьки. Я ніколи не думала, що доведеться кудись поїхати. У мене було все добре. Але прийшлося виїхати, тому що зараз у Запоріжжі теж нічого хорошого не відбувається. Добре, що інша моя дитина за кордоном була. Прийшлося виїжджати, іншого виходу не було. І я не знаю, коли тепер потраплю додому. У мене немає таких коштів, щоб винаймати десь житло. 

Мені взагалі нема куди поїхати. Брат на той момент, коли почалася війна, був у Чехії вже не один рік. Батькам тепер допомагаємо, щоб могли житло орендувати, гроші пересилаємо. Я, звісно, влаштувалася на роботу, дитина в школу пішла. Допомагаю, бо пенсії в батьків мізерні. Ось зараз вони захворіли на коронавірус. 

Батько в лікарні, мама - вдома на лікуванні. Допомагаю, стараюся, тому що жити їм нема за що. Так, платять зараз допомогу – по дві тисячі. І пенсії мінімальні. 

Допомогу дають продуктову. Але ж ліки дорогі, проїзд дорогий. Життя дороге. І страшно тепер за них. А для мене не буде повернення до того життя, що було. 

А куди вертатися? Ніхто ж не буде відбудовувати той дім. Стовпи повалені, світла немає, води теж, повністю все перерите. Водопостачання немає, башти побиті. Усе треба міняти та заново встановлювати. І це ще війна не закінчилася, а що тоді? Я не знаю, як усе буде. Повертатися нікуди буде. Там життя повністю змінилося… 

Нас російські війська вивозили на окуповану територію, у Токмак. Я не знаю, що в них у серці спрацювало, але вони хоча б людей тоді з села забрали. Тому що обстріли були шалені. І в укриття влучив снаряд. У нас там був гараж, а в ньому – підвал здоровезний. Туди снаряд прилетів, пробив дах і потрапив у підвал. Слава Богу, що він вибухнув зверху, а болванка  тільки пробила стелю. В тому укритті було більше 40 чоловік на той момент. Тоді, звісно, люди піднялися. Треба було щось робити, кудись тікати. А чого ще чекати? Чекати вже нічого. 

У нас не було зв'язку. Моя старша дитина два місяці думала, що вже ні мене, на бабусі, ні дідуся немає серед живих. 

А тоді пішли, звісно, люди до росіян. Ті сказали, що можуть вивезти тільки на російську територію, тобто на окуповану. Ми жили в підвалі з батьками. Зібралися буквально за півтори години. Спочатку пообіцяли, що якось, може, вивезуть. А тоді сказали швидко збиратися. А я жила в чужих людей, і додому – хоч повзком добирайся. Речі, фотографії взяли – і все. 

Вивезли в Токмак у вантажній машині. Сиділи ми на тих клумаках своїх, що змогли взяти з собою. Кузов був закритий, ми не бачили навіть, куди нас везуть. Привезли в Токмак. А там же, слава Богу, наші люди. 

Заселилися ми в садочку, жили два тижні, поки перевізника чекали. Там гуманітарні вантажі возили, ліки. І через 20 днів нас у Запоріжжя чоловік вивіз. Тим, хто забажав виїхати в Запоріжжя, не заважали, нам дозволили виїхати. 

Швидко зібралися, і нас вивезли. Їхали через окуповану територію: через Любимівку, через Пологи. Там чекали довго, але, слава Богу, виїхали. У Василівці нас теж зупиняли, там дуже багато машин було. Чекали, тому що перевізника не було. 

Якраз дощі почалися. А ми їхали після того, як там міст зруйнували, ґрунтовими дорогами. Та, слава Богу, проїхали, там підсохло все. 

А тоді вже в Запоріжжі нас зустріли та розібрали, як курчат. У когось там родичі, у когось - знайомі. Трохи там пожили. А я дитині якраз у 14 років робила паспорт, закордонний паспорт. І потім уже виїхали. Тут у мене старша донька з зятем. 

Відволікає те, що я не сама. Діти зі мною. А взагалі, нічого не рятує. Просто тримаєшся – і все. Намагаюся не думати про це. Тільки щось не так – і плачу. Нічого хорошого. 

Якби я була сама, я б, може, і в Україні залишилася з батьками. Але ж дитині треба якось жити, а там зараз нестерпно. Я розуміла, що її треба вивозити, тому що в Запоріжжі неспокійно взагалі. Фактично задля дитини я виїхала, не задля себе. А так – була б удома, жила потихеньку, якось ховалися б…

Дуже боюся, щоб це не затягнулося так, як у Донецькій області. Я не знаю, коли додому потраплю. Влаштувалася тут на роботу. Робота тяжка. Але я розумію, що мені треба хоч щось заробляти. В Україну дуже хочеться, але не знаю, коли я туди потраплю. І не знаю, коли в себе вдома побуваю. Це нереально - ось такий мій прогноз. Дуже страшно. І додому дуже хочеться. 

Зараз я просто живу в сьогоднішньому, а про майбутнє мені страшно думати. Звісно, я розумію, що все закінчиться, все буде добре в нашої країни. Просто я сама для себе розумію, що мені повертатися нікуди. Будинку нема, відновлювати його ніхто не буде. Вертатися, щоб жити по квартирах… Я живу сьогоднішнім днем. Можливо, ще завтрашнім. Та аж ніяк не третім чи четвертим. Живу тим, що зараз маю. Вірю, що все буде добре.