Вікторія працює у навчально-реабілітаційному центрі, який наразі діє дистанційно. Вона переживає за дітей, які недоотримують освіту в умовах війни

Війна застала мене вдома, на робочому місці, в інклюзивно-ресурсному центрі Краматорської міської ради. Я директор цього центру. Ми тільки його створили, побудували, зробили класний ремонт, набрали чудових фахівців і закупили обладнання. У нас був перший інклюзивно-ресурсний центр в Україні, який мав ліфт. Та все це закінчилося дуже швидко. Нікуди ми з родиною не виїжджали, тому що є робота, є люди, які працюють і надають послуги, є заробітна плата. Хоч і невелика, але людям є за що жити. Тому працюємо і живемо тут. Зараз від нас 20 кілометрів до лінії фронту. 

Є гуманітарна допомога. Я не отримую, але отримує донька та її дитина. Ліки наразі в Краматорську є, їх можна закупити, хоча вони дуже дорогі. На початку війни ми їх замовляли знайомим у Дніпропетровській області. Я наразі потребую операції дуже складної, тому змушена виїжджати в Німеччину. Мені потрібна заміна колінного суглоба. Коштів необхідних у мене немає, тому друзі мені допомагають у Німеччині вирішити питання з цією операцією. 

На початку війни все було дуже страшно, незрозуміло. У Краматорську залишилось дуже мало людей, усі повиїжджали. 

Шокували страшні прильоти, смерть моїх колег. Загинула директорка інклюзивного центру у Вугледарі, директорка однієї з наших шкіл, а ще директор центру соціальних послуг у Лимані. 

Потім ситуація змінилась, і люди стали повертатися до Краматорська з різних причин. Найбільше страждають діти, особливо ті, з якими ми працюємо. Це діти з особливими освітніми потребами, з інвалідністю. І батьки з ними повертаються в Краматорськ, тому що ніде не можуть влаштуватися. Дітки складні, тяжкі, нікому вони не потрібні, крім своїх батьків. 

У нас 97 дітей на інклюзивному навчанні. Мої фахівці надають послуги в онлайн-режимі. Допомагають психологи, реабілітологи, дефектологи. Дуже багато працюємо з батьками, з педагогами, тому що їх потрібно підтримувати в цей важкий час. 

Ми взагалі думали, що перемога буде дуже швидкою, але це тягнеться вже третій рік, тому складно сказати, коли закінчиться війна. Я думаю, що вона повинна закінчитись однозначно нашою перемогою, щоб зменшити такі страшні втрати. У мене загинули похресник і племінник, це дуже важко. 

Я думаю, що потрібно сідати за стіл переговорів і вирішувати якнайшвидше всі ці питання. Звичайно, ми не повинні капітулювати, не повинні погоджуватись на неприйнятні умови, але чим довше це триватиме, тим більше буде жертв. Не можна такого допускати. Ми втрачаємо покоління - діти не бачать дитинства. Хотілося б, щоб війна закінчилась якнайшвидше, але коли – важко сказати. 

Мрію повернутися в мирний час, прийти у свій чудовий центр, зібрати своїх фахівців, і працювати під прапором України. Сьогодні мій онук закінчує четвертий клас, але він у школі був чотири місяці за весь цей час: то ковід, то війна. Я мрію про те, щоб у нього було дитинство. Мрію зробити операцію, щоб можна було ходити. А найбільша мрія одна: щоб закінчилась війна, і тоді все буде добре.