Солдатенкова Анастасія, 9 клас
Бердянський ЗЗСО І-ІІІ ступенів №8
Вчитель, що надихнув на написання есе: Осьмак Віра Вікторівна

Війна. Моя історія

Це почалось набагато раніше.... Війна наздогнала нас 24 лютого о 4 ранку під вибухи, які лунали як символ чогось страшного. У новинах з’явилося повідомлення : «Почалася війна!»

Усі почуття згасли, мов свічка. За вікном було сіро й морозно. Дні тягнулися кривавою стрічкою, дізнаватися про нові жертви ставало дедалі нестерпніше. Життя немов зупинилося, не чули пташиного співу, ні радісного гомону дітлахів. Крізь стояла мертва тиша, яка переривалася лише відлунням вибухів та сухим голосом телеведучої.

Через чотири дні після початку вторгнення місто Бердянськ разом із рідним селом окупували. Саме тоді люди мобілізувалися, із останніх сил намагалися допомагати один одному. Але час стрімко рухався вперед, а завойовники все більше тиснули не тільки морально, але й фізично. Уже тоді з’являлися думки про від’їзд. Люди залишали усе: рідних, майно, цінні речі. У кожному подвір'ї оселилися сум, відчай, тривога, сумніви, чи повернуться назад до колишнього життя.

Це трапилося навесні- холодної та гнітючої. Мої батьки також вирішили рятувати своїх дітей-нас. Неодноразово збирали та розбирали валізи, з острахом думали про майбутнє.

Останній раз прогулялася подвір’ям свого дитинства. Усе було стилим, наче зима продовжувала панувати не тільки в серці. Щасливі спогади не хотіли відпускати в нікуди. Душею бажала розкинутись рожевим цвітом, врости в рідну землю, щоб весна запанувала і припинила божевілля, яке з кожним днем розповсюджувалося все більше. Простоявши так деякий час, я помітила, що з неба брудними шматками почав падати сніг. Це змусило мене покрокувати додому, лишаючи за спиною всі емоції та переживання.

На жаль, не всі рідні готові були покинути свої домівки. Прощання з бабусею, хатиною, в яку мене ще крихіткою привезли чотирнадцять років тому, далося важко. Ми сіли в машину й почали їхати в пошуках нового життя. Дім усе віддалявся, а я не наважувалася подивитися назад. У середині оселилася тиша, яку ніхто не намагався порушити. Мама тримала в руках ікону, яка була сімейною реліквією та оберегом.

До першого блокпосту їхали недовго, а їх попереду чекало ще багато. Біля нього скупчилося безліч машин з пасажирами. Люди пішки долали відстань до автобусів. Тоді я і помітила жінку з дітьми. У них нічого не було, окрім портфелів. Мати тримала на руках найдорожче.

«Подорож» пройшла, наче уві сні. Пам’ятаю почуття огиди від озброєних солдат-завойовників, які пропускали нашу машину, як формували колону з п’ятнадцяти автобусів, а ми були в кінці. Ніхто й гадки не мав, що цього дня пропустять лише сорок автівок включно з нашою.

Одноманітні пейзажі змінювали один одного. Інколи їх розбавляли картини, від яких кров починала закипати, а серце калатати від жахіття. Розстріляні та спалені машини, які мали власників зі своєю історією, снаряди, що стирчали з проїжджої частини, надписи біля узбіччя «Обережно, мінне поле!», які й досі лякають мене та молодшу сестру, тиха молитва мами та зосереджений погляд батька уперед. Чи такі моменти з дитинства ми повинні пам’ятати? Робити нас щасливими? Ні! Це тільки роз’ятрює рану за наш народ, особливо дітей, в яких забрали право на життя!

Нарешті перед нами «дорога життя». Наш шлях пролягав через балку й зруйноване село, в якому й досі знаходяться люди. Ми уперто рухалися далі, намагалися не відставати від машин. І коли після довготривалої подорожі побачили наш прапор, уся важкість минулих днів разом спала.

О дев’ятій вечора доїхали до Запоріжжя, провівши в дорозі чотирнадцять годин. Нас розмістили в дитячому садочку, але з’явився страх лягати спати, бо під заплющеними очима оживали спогади «сімейної подорожі». Наступного дня попрямували до села, яке радо приймає нас і дотепер.

Окупанти відняли в нас дитинство, щасливе життя, розлучили з рідними та близькими. Але ніколи не заберуть віру в перемогу. Знаємо: обов’язково повернемося додому й відновимо втрачене, загублене, зцілимо уражене. Бо ми, люди, заради цього об’єднаємося в одне ціле!