Меленець Надія, вчитель КЗ «Височанський ліцей N 1 ім. Героя Радянського Союзу О.Л. Пшенички Височанської селищної ради Харківського району Харківської області»

Війна. Моя історія

Народилася я в мирні часи і батьки мої також. Лише від бабусі Надії я чула розповіді про жахіття Другої світової війни, яку вона пережила з двома маленькими дітьми на руках. Про війну ми вивчали на уроках літератури та історії у школі, дивилися фільми. Мені здавалося, що такі події не можуть повторитися, що це неможливо в теперішній час. І коли у січні 2022 року почала з’являтися інформація щодо наступу російських військ на Україну 16 лютого, я не сприймала її як правдиву. І ось настав цей день.

Нічого не змінилося: я на роботі у школі, уроки, діти, колеги. Того дня ми і вся країна проводили День єднання українського народу. Більшість людей були одягнені у вишиванки, віночки та інші атрибути української символіки. Фото учнів і вчителів разом, красивих і усміхнених, досі зберігається в галереї мого телефона.

Дні йшли і нічого такого, що загрожувало б життю людей, не відбувалося. Неначе затишшя перед бурею. І ось, напередодні 23 лютого (той день, коли в росії відзначають день російської армії) з’явилася ще одна інформація про можливий наступ росії на Україну після їхнього свята. Я знову не повірила чуткам. 23 лютого 2022 року, у середу, день пройшов за графіком: школа, уроки, діти, які забули почергувати, не витерли дошку.

До речі, цей запис на дошці уроку фізики в 11 класі із зазначенням дати, залишався протягом кількох місяців. Час, ніби зупинився у моєму класі. Життя поділилося на дві частини: до війни і після. І ця дата, 23 лютого, була межею між щасливим і мирним життям, і жахливим воєнним часом.

24 лютого о п’ятій годині ранку задзвонив телефон мого чоловіка. Це телефонував співробітник, який жив у районі Салтівки м. Харкова, щоб повідомити про обстріл будинків. І далі було все, як уві сні. Мені хотілося заплющити очі і розплющити. І щоб все, що тоді відбувалося, було просто ранковим сновидінням. Я чітко пам’ятаю, як чоловік, поговоривши по телефону, сказав: «Почалася війна. Харків уже обстрілюють». Діти мої прокинулися, хоча раніше їх не так просто було розбудити о сьомій ранку.

І вже тоді ми почули звуки вибухів зі сторони міста. Не вірилось, що може бути війна в наш час, що все це відбувається з нами. Та невдовзі, як підтвердження, прийшло повідомлення: «До школи не приходити, проводити уроки в асинхронному режимі».

Усвідомивши, що почалася війна, я відчувала страх за життя своїх дітей, близьких людей і за життя всього населення. Але я не повинна була панікувати, щоб хоч якось заспокоїти і так уже наляканих сина і доньку. Мені потрібно було бути сильною, щоб приймати правильні рішення, які допомогли б зберегти мою сім’ю.

Що було далі? Звісно, моє життя і життя моєї родини різко змінилося. Був і голод, і довгі черги за хлібом, і безсонні ночі, освітлені загравами від вибухів, і звернення до Бога, щоб зберіг життя моїм діткам, мені і рідним людям.

Я і моя сім’я не виїхали за кордон. Ми залишилися у своєму домі, дистанційно працюємо і навчаємося у своїй школі. Сердечно дякуємо ЗСУ за можливість спати у своєму будинку, працювати на благо своєї країни. Наш ліцей збирає допомогу захисникам, які лікуються в Харківському госпіталі, які і в мороз, і в спеку боронять нас від нападу ворогів.

Учні створюють малюнки, виготовляють поробки, пишуть вітальні листи, щоб підтримати наших воїнів. Сьогодні мир, як ніколи, потрібен всім українцям.

Наша сила в єдності і підтримці один одного. І я впевнена, що український народ обов’язково переможе!