Бегеній Софія, учениця 11 класу Херсонського академічного ліцею імені О.В. Мішукова ХМР при ХДУ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сміян Дар'я Володимирівна

Війна. Моя історія

Гадаю, життя українця зупинилось 24-го лютого того самого року, сповненого страждань та випробувань, про які Україна ще навіть не здогадувалась. Ніхто не вірив, що це станеться. Ще вчора кипіло життя, сьогодні ж – ні душі. П’ята година ранку. Мама мене розбудила зі словами: “Доню, сьогодні до ліцею ти не йдеш…”. Спочатку я зраділа, адже напередодні ледь не заснула над столом, готуючись до контрольної з алгебри. Та я б краще тисячу цих контрольних написала, аби тільки не чути жахливі слова: "Почалася війна…". Серце впало в п’яти, руки затряслись.

Я міцно обійняла матусю і сказала: “Усе ж буде добре?!”. Чи було це запитанням, чи, може, вогником надії, що все незабаром скінчиться? Море сліз, що ось-ось ринуть хвилею, дивилося на мене. До останньої хвилини тиші, я не вірила, що “почалося”.

А потім, бурчання, гуркіт, і прогриміло… Світ втратив барви, мрії розбились. Та кровава ніч пекельної битви закарбувалась у пам’яті назавжди. Спати лягли в підвалі, бо було дуже гучно: осколки від снарядів, маневруючи в повітрі, бились об метал, кулі смерті свистіли в небі. А далі настала мовчазна тиша. Наступного ранку  дядько подзвонив з проханням виїжджати якомога скоріше. Чи можна вмістити все життя та спогади у валізку? Автівка блискавкою несеться через все місто, а над головами гуркочуть вирії ракет, що стрімко летять кудись. А далі почалося найгірше – окупація.

З кожним днем кацапська пропаганда все більше й більше промивала мізки. З місяцями ставало дедалі важче зберігати здоровий глузд. Почалися частіші перебої зі світлом, зник зв’язок. Улітку вирішили переїхати на дачу, бо там безпечніше. Принаймні, нам хотілося в це вірити. Проте дуже скоро почалися постійні переслідування непідкореного населення. Тепер скрізь було небезпечно.

Хвилини прощання, яке я просто ненавиджу, бо мені болісно дивитись в очі рідній людині, не розуміючи, коли ми зустрінемось наступного разу. Хоча, прощаючись з улюбленцями, я ридала найбільше, бо розуміла, що їх ми із собою не зможемо забрати в жодному разі, від чого біль тільки зростав у геометричній прогресії. Ви коли-небудь бачили, як плаче песик чи кіт? А потім нескінченна дорога, ночівля на дерев’яних піддонах у сараї старої ферми посеред поля.

Сльози ллються безперестанку. Уперше, від початку повномасштабного вторгнення, бачу, як майорить український прапор. Ми на підконтрольній території, де навіть повітря просякнуте запахом волі.

Через деякий час відбулося звільнення Херсона від окупантів. Сказати, що я була щаслива, то не сказати нічого. Я, у буквальному сенсі, стрибала від радощів. З очей потекли сльози, за час війни, перші сльози щастя. Нарешті моє рідне місто може вдихнути на повні груди. Наразі, я з родиною вже як рік в Одесі, яка останнім часом досить таки потерпає від обстрілів. На щастя, наші військові оперативно реагують на атаки, а також вміло дають відповідь, у вигляді знищених баз окупантів.

Кожного вечора ми молимося за бійців на фронті та всілякими шляхами допомагаємо їм. Завдяки ЗСУ, ми можемо прокидатись у ліжечку, проводити час з родиною, продовжувати навчатись.

Інколи буває, у пам’яті з’являються картинки моментів з мирного повноцінного життя, і я занурююсь у роздуми: як багато простих буденних речей ми не цінували, поки нас цього не позбавили орки. Попри те, що війна триває вже досить довго, я ще дужче вірю в нашу перемогу. Кожної ночі засинаю з мрією про те, що одного ранку, прокинувшись, почую, що війна закінчилась повною перемогою України. Країно, люба, потерпи ще трохи, незабаром ПЕРЕМОГА! Безсумнівно вірю, що так і буде.