Уже зранку було чути вибухи, і мені зателефонувала донька з Полтави, щоб повідомити, що почалося.

Я вирішила виїжджати через постійні обстріли та наближення окупації. 

Наша евакуація була дуже важкою: майже дві доби їхали до Запоріжжя, окупанти стріляли по колонах, було дуже страшно. Із Запоріжжя донька забрала мене до Полтави.

Найбільший шок для мене - сам факт війни і те, що відбувається на нашій землі. 

Скільки людей гине і продовжує гинути! Це неможливо пережити без болю. На щастя, з гуманітарною катастрофою ми не стикалися.

Полтаву я обрала через те, що тут живе донька. Я працювала вчителем і продовжую викладати дистанційно.

Про майбутнє зараз думати важко. Коли війна закінчиться, хочу повернутися додому, якщо квартира ще буде ціла. Зараз у ній вже проживають росіяни.