Жити в окупації Олені було важко. Її сини – військові, тож росіяни могли вбити її родину будь-якої миті. Обшуки тривали ледь не щодня, тримаючи Олену в напрузі і тотальному страху. 

У мене троє синів. Старший був зі мою, а двоє на контракті служили. На початок війни залишилися старший син, чоловік, я, невістка та маленька дитина. Молодшого сина застала війна в Маріуполі — він пішов на ротацію, і так сталося, що 13 вересня він загинув. Ми його досі не можемо знайти. Із 17 числа цього року його офіційно вважають зниклим безвісти.

Найстрашніше — це невідомість. Ми шукаємо його скрізь, зверталися навіть у Росію, підключили адвокатів, але з мертвої точки здвинуться не можемо. Ми не втрачаємо надії, віримо, що, можливо, він живий, можливо, десь у полоні. 

Хлопці писали нам різні чутки про смерть сина, але його ніхто не бачив убитим.

Найбільший шок під час війни для мене — це початок. Коли до нас прийшли перевірки, ми дуже боялися, бо двоє синів служать. Перший раз прийшло 7-8 чоловік. Коли вони прийшли до нас, невістка видалила всі фотографії, ми почистили телефони і соціальні мережі. 

Другий раз окупанти прийшли вранці. Я просила, щоб не заходили в кімнату, не злякали дитину. Серед них був чоловік в обдертій куртці, який перевіряв телефони. Вони спочатку перевірили паспорти — на щастя, не дійшли до сторінки, де вказано, що у нас троє синів. Ми не видаляли фото молодшого сина, який загинув.  Потім вони змусили нас виходити по черзі: сина в одну сторону, чоловіка - в другу, мене - в третю. 

Перевіряли тіло, ноги, п’ятки. Я пояснювала, що син без татуювань, а він грубо відповідав, що він невисокого зросту.

Вони забрали телефони, переглядали їх. Коли взяли чоловіковий телефон, зацікавилися, знайшли, що я поставила лайк загиблому грузину і залишила коментар «Вічна пам’ять Герою». Спитали, звідки я родом. Я відповіла: "Рідня - з Хмельниччини". Вони запитали, скільки я вже тут без світла, і пригадали минулі обстріли та жорстокість. Мене трусило, я не могла зібратися. Вони погрожували чоловіку і питали сина: «Ти служив? Що це за смуга на плечі?» Син пояснив, що він сапер, а вони обдивлялися його тіло.

Після цього пішли, але ще п’ять разів приходили. Ми закопали речі дітей військових на городі, посіяли зерно, щоб сховати сліди. Кожен прихід був страшним — ми боялися, що вони прийдуть за нами. БТРи під’їжджали - вони тримали контроль над селом. На щастя, староста та адміністрація забрали всі документи людей, які служили в АТО, щоб їх не тероризували.

Найважливіше для мене, щоб мій син був живий. Ми сподіваємося, що доля змінить його трагічну історію, і ми його знайдемо.