Ми з міста Пологи. Моя родина - це чоловік і двоє дітей, мама чоловіка. 24 лютого ми збирали дітей до школи, але зателефонувала вчителька і повідомила, що розпочалася війна. Ми не думали, що російські війська дійдуть до нас, але не так сталось, як гадалось. 

Ми трохи посиділи під бомбардуваннями. Дітей ховали вдома, на вулицю не випускали - не хотіли, щоб вони бачили весь жах, який у нас відбувається. Намагаємося їх не травмувати, у них іще все життя попереду. 

У нас був бізнес - ми займались водою. Русня вивезла все обладнання, всі машини. Нещодавно зателефонували, що і техніку у нас з дому вивезли. Нічого хорошого від війни. 

Найважчим було те, що ми сиділи два тижні без світла, а наш дім був повністю енергозалежний. Нас рятувало те, що у сусідів був газ. За вікнами було -15, ми всі захворіли сидячи у підвалі. Температура була 39, ліків ніде було взяти, бігали по сусідах, шукали, мінялись ліками, у кого які були. Після цього припинили спускатися у підвал. 

Орки нас за людей не вважають. Їм дана установка, і людський фактор для них неважливий. Ось це шокувало. Відсутність людяності. Людьми окупантів не назвеш. Це зажерливі, користолюбиві, безсовісні істоти, які з промитими мізками йдуть воювати за якусь абсурдну ідею. 

Чеченці і буряти там таке творили! Ніби дикуни, які вийшли з лісу, і відчули себе царями. Тому що у них в руках автомат і їм все дозволено. Стріляли по ногах, могли вбити людину просто так. Ми ходили по вулицях з білими пов'язками, як мічені. Дай Боже, щоб інші не бачили те, що бачили ті, хто побував в окупації. 

Не було жодної інформації, зв'язку. Ми нікому не могли додзвонитись і не знали, куди бігти. Найстрашніше було виїжджати з окупованих територій, тому що не знали доїдемо ми чи не доїдемо. Та й втікати у невідомість дуже важко. 

Ми виїжджали під обстрілами. Їхала колона з Маріуполя, ми прилаштувались до них. Одним їхати було страшно. Було багато чуток, що одиночні машини розстрілювали. На російських блокпостах роздягали чоловіків і стріляли у землю по ногах. Я просила дітей закрити очі, щоб не зламати їхню психіку. 

З собою ми забрали собаку породи кане-корсо. Але люди дуже багато тварин позалишали у місті. Багато хто просто випустив собак і кішок. Вони ходили, шукали їжу. У нас навіть і хліба не було - нам його не завозили, але чим могли, тим їх підгодовували. 

Ми влаштувались на роботу, намагаємось викручуватись. Нам у Львові допомогли з житлом. Тут є фонд захисту жінок і дітей, вони нас дуже підтримали. Нам допомагали і з ковдрами, і з теплими речами. Величезне дякую всім небайдужим. 

Чекаємо на повернення додому. Інфраструктура у Пологах уся зруйнована. Не знаю, як буде з роботою, але головне, щоб дім уцілів. 

Думаю, що життя тепер зміниться кардинально. Змінились цінності. Раніше намагалась усе зробити для побутової зручності, а тепер рада, що є дах над головою і родина ціла і здорова. 

Коли росіяни почнуть розуміти сутність того, що відбувається, коли зрозуміють, що росія вторглась на територію України заради вбивств і наживи, тоді можливо війна скінчиться. Їм за це пробачення немає. 

У майбутньому хочу дітей підняти. Вони - наша надія. Їм відбудовувати Україну. Сподіваюсь, усе налагодиться.