Я живу з сином семи з половиною років. 24 лютого я збирала дитину до школи, мені зателефонував близький друг і повідомив, що розпочалася війна. Була паніка і шок. 

Найважчим було вистоювати у чергах за продуктами і найнеобхіднішими речами, коли був тотальний дефіцит і порожньо на полицях. Їздити щодня повз військову техніку і озброєних людей, виходити під дулом автомату і показувати документи і що в машині, коли дитина зі мною їхала по мирних справах. Важко було виїхати з Херсону через окуповану територію через 50 блокпостів. 

Був шок, коли зателефонували сусіди і сказали, що у моєму будинку гості - на бронетранспортері приїхали біля двадцяти озброєних рашистів, виламали двері, вирвали з м'ясом сигналізацію, перевернули весь будинок. Згодом, коли я виїхала із Херсона наступного дня після цієї події, орки це зробили вдруге. Довелося просити сусідів, щоб заварили двері. 

Шок - це те, що потрібно було виїхати зі свого дому, покинути все і починати у 34 роки життя з нуля. 

Ліків неможливо було дістати. Я мала проблеми зі здоров'ям. Пощастило, що була не критична ситуація. 

Ми сподівались, що окупація тимчасова. Чекали на швидке звільнення, але на те, що повсюдно знімали наші українські прапори дивитися було неможливо. 

Через два місяці ми виїхали. Евакуювались через Давидів Брід. Проходили російські блокпости, на кожному з них рашисти намагалися щось від нас отримати - їжу чи будь-що інше. У людей, які з нами виїжджали, крали із багажника продукти, весь час щось просили. На першому українському блокпосту наші військові нам навіть каву пропонували. 

У Кривий Ріг ми прибули о третій ночі, нас супроводили під конвоєм поліції до гуманітарного розподільчого центру, а звідти - у дитячий садок на ночівлю. 

Перше враження, коли ми виїхали з окупації і побачили повні полиці у крамницях, це було боляче. Наверталися сльози. Було відчуття раба, загнаного в кут. 

Шок залишився навіть зараз: коли бачу військові машини, впадаю в оціпеніння. Всі інші наслідки ми  будемо ще довго на собі відчувати. 

Роботу довелося залишити в Херсоні. 

Складно робити прогнози, бачу, що війна затягується, але звісно, що завжди є надія на краще. 

Я сподіваюсь, майбутнє буде позитивним. Головне, щоб був мир.