Мені 47 років. Маю дружину і двох доньок. Старша – студентка, менша – школярка. Ми жили в Маріуполі. Про початок війни дізналися від доньчиної вчительки. Потім подивилися новини – і все зрозуміли. Відразу не виїхали, бо не думали, що все буде настільки погано. 

Спочатку ми чули вибухи вдалечині. З просуванням росіян обстріли відбувалися все ближче. Коли поїхали по тещу у двадцять третій мікрорайон, побачили, що він повністю зруйнований. Тоді зрозуміли, що ситуація гірша, ніж нам здавалося. 

Ми не мали проблем з продуктами і ліками. Тільки готувати було проблематично. Світло й газ зникли на початку війни. Розводили вогнище у дворі й на ньому варили їсти. Однак через постійні обстріли це було небезпечно. 

Одного разу снаряд впав за три-чотири метри від багаття – сусід отримав поранення. Добре, що в нашому домі мешкала медсестра. Вона витягла осколки і зашила рани на руках і нозі. Зробила все це прямо в під’їзді. 

До нас перебралися батьки моєї дружини, брат з родиною і мій батько. Ми сиділи в підвалі. Не могли зігрітися. Щоправда, холод нас і рятував: завдяки морозній погоді не псувалися продукти. 

Ми виїхали 16 березня. Приєдналися до величезної автоколони, що рухалася в бік Мангуша. Нас їхало дев’ятеро в одній машині. Мене і брата дружини окупанти оглядали на наявність татуювань. Речі детально не перевіряли. На виїзді з Маріуполя було багато продуктових складів. Росіяни пограбували їх, а потім роздавали продукти тим, хто виїжджав: комусь давали хлібину, комусь – шоколадку. Я відразу попередив рідних, щоб нічого не брали. А найгірше те, що окупанти розстелили на дорозі прапор України. Кожен, хто залишав Маріуполь, мав переїхати його. Об’їхати стяг не можна було. 

До війни я працював моряком. Зараз – безробітний.  Добре, що є заощадження. Трішки підробляв у таксі. Ми втратили в Маріуполі квартиру й автомобіль. На щастя, кілька років тому ми продали дачу на морі і на виручені гроші купили квартиру в Києві, тому маємо де жити.