Мені 31 рік. Проживаю сама з трьома дітьми. В окупації ми були майже вісім місяців. Не виїжджали. У нас виїхали ті, що багатші, а ми бідно живемо. Потім не випускали, тому ми пізніше трошки виїхали до брата в Кривий Ріг і там були. 

Вночі почалися обстріли недалеко від нас, ми ще нічого не зрозуміли. Потім побачили колону - там було більше тисячі одиниць техніки російської. Росіяни ходили по городах, по дворах, дрони літали.

Я зрозуміла, що потрібно тікати звідти, коли над головою був вибух і осколок полетів у парі сантиметрів від мене. А ще що один військовий моїй десятирічній дочці натякав, що вона йому сильно подобається. Я потім з двору дітей не випускала. Окупанти постійно заглядали у двори, де знаходяться дівчата. Мою сусідку 17-річну ледь чеченець не зґвалтував.

Ми в погребі три дні сиділи. Потім похворіли діти і мама, нам потрібно було виїхати, бо ліків не було. Нас сусід забрав машиною і довіз до Кривого Рога, бо в останній день, коли наші заходили, ракети літали на нас.

Я з психологом розмовляла, але одного разу мало. Буває дуже страшно, коли чую вибухи.

Буде перемога – не буде вибухів, і мої діти будуть спокійні. У нас недавно «Шахед» летів - його збивали з автоматів. Було дуже страшно. Коли комендантська година, ми не виходимо на вулицю. Хочеться, щоб було спокійне життя і мирне.