24 лютого синові Яни виповнилося 15 років. Хлопець планував святкувати день народження, але залишився вдома. Яна працювала в аптеці. Чоловік Олександр - в обласній лікарні. 2 березня у неї був останній робочий день. Адже електрики вже не було. А 6 березня зник газ. І розпочалися масовані авіабомбардування. 

"Перший удар – на 7 поверх. Ліфти вирвало у під'їзд. Люди почали тікати вниз. Усього було 7 ударів. І авіаудари. Величезні вирви. Щодня ставало все важче. Адреналін та страх. Що далі? Фраза чоловіка: "Чекай на зелений коридор. І ми всі виїдемо". У мене в квартирі так і залишилися зібрані сумка та валіза.

Готувати біля під'їзду було неможливо. Вибуховою хвилею вибило всі вікна. Мінус 10 на вулиці. У квартирі нуль. Чоловік приносив гарячий суп. Я була проти цього. Не знала, чи дістанеться він до лікарні.

11 березня. Дуже страшно. Почала писати щоденник. Підготувала записки. Поклала до кишень. Або загинемо від холоду. Або від авіаударів. Вони не закінчувалися. "Давай підемо до тата до лікарні", - сказав син.

Росіяни поставили нас руками до операційного блоку. "Роздягніться". Жінки плакали. Вони всіх перевіряли. З автоматами. Потім зайшли кавказці. З 11 березня ми жили в оперблоці. Привезли поранену в стегно породіллю. Жінка не могла вставати. Але вона годувала і свою дитину, і іншу. Сумішів не було. В іншої жінки відірвало п'яту. Було багато поранених. Загиблих приносили у килимах", - розповіла жителька Маріуполя Яна.