Пилипенко Дмитро, 16 років

Переможець конкурсу есе 2024, 3 місце

Бердянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1

Вчитель, що надихнув на написання есе  - Красникова Ганна Семенівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів відчаю, люті, ненависті, страху, порожнечі. Це багато чи мало?  Скільки часу людина може витримати, постійно знаходячись в стресовому стані під впливом негативних емоцій? Українці терплячий народ, але коли у нас закінчується терпіння, ми перестаємо відчувати межу дозволеного, стаємо страшною руйнівною силою для ворога.

З ряду причин моя родина вимушена була залишитися в окупованому місті Бердянську.

В своєму есе спробую передати почуття, які відчуває людина, що залишилася самотньою, бо всі друзі виїхали на вільну територію України, а ті, хто залишився, встигли «перефарбуватися», бо, на їхню думку, треба пристосовуватися, життя продовжується.

Саме з цієї причини вони перестали бути друзями, бо для мене важливо зберегти моральну чистоту, ніж бути безмовною худобою серед ворогів.

Існує думка, що до всього можна звикнути, але я з нею категорично не згоден. Мене продовжує шокувати нелюдське поводження з людьми, коли тільки чуєш, що ще одного знайомого батьків забрали «на підвал», з якого вже не повертаються. Знову обшуки та конфіскація техніки нібито для виявлення неблагонадійних, а фактично крадіжка майна; або ще у когось, хто виїхав, відібрали житло та заселили «новими руськими бердянцями».

Окупантам не потрібні корінні мешканці Бердянська, їх так звана турбота лише для красивої картинки у ЗМІ: роботою забезпечують росіян, яким надають житло бердянців, які вимушено виїхали або безвісно зникли в безкінечних підвалах окупантів.

У відібраному бізнесі місцевих господарюють «нові російські власники», а для тих, хто залишилися та спробували налагодити роботу магазину, кав’ярні або салону краси, встановили непідйомну орендну плату, тому люди вимушені закриватися, звільнюючи приміщення для «нових руських бердянців».

Саме тому недовго залишилося чекати, коли розплющаться очі у тих, для кого «життя продовжується» або прагнуть всидіти на двох стільцях.

Безперечно, у Бердянську залишилося багато моїх однодумців, які не схиляють голову перед окупантом, кожного ранку читаючи новини, з завмиранням серця слідкують за просуванням українських військових, очікують звільнення від російської окупації – це найзаповітніша мрія. Нас окупанти називають ждунами.

Я горджуся тим, що я не продав власну совість, Батьківщину, пам'ять предків – славетних запорізьких козаків.

Зрозуміти нас зможуть тільки ті, хто пройшов цей страшенний шлях окупації. Важко пояснити, як можна радіти вибухам. Звісно, вибухи – це лячно, але в окупації, коли приліт і влучили по російських солдатах, по техніці чи підірвали ще одного колаборанта, це радісна новина, яка обов’язково супроводжується словами: «Щоб знали, як чужу землю захоплювати. Окупанти ніколи не знатимуть спокою на нашій землі».  

Переконаний, що справжній українець має віру в свою країну, саме тому я впевнений, що безперечно настане та мить, коли почую заповітні слова: «Бердянськ звільнено!»

Найстрашніше втратити віру. В окупації найбільший жах дізнатися, що заради припинення війни дехто готовий віддати ворогові українські території. Саме тому, читаючи про умови перемовин, в першу чергу зосереджуєш увагу на тому, яка доля чекатиме Запорізьку область: процвітання чи забуття, життя відновиться чи продовжиться існування.      

Не хочу, щоб склалося хибне уявлення про те, що ми просто чекаємо, не доклавши будь-яких зусиль.

Будучи підлітком, я виявляю свій супротив окупанту тим, що не перейшов у російську школу, не відвідую будь-яких їхніх культурно-агітаційних заходів, ігнорую російський контент, не отримую російські подачки та їхню так звану допомогу.

Донатимо, щоб кожен прапор окупації впав, і над Бердянськом знову замайоріли синьо-жовті кольори –символи свободи та волі.

Не виконувати встановлені окупантами правила поведінки, не сприймати нав'язуваний росіянами спосіб мислення,  залишатися душею та серцем українцем, зберегти нерозривний зв'язок із Україною в окупованому Бердянську дуже небезпечно, але для справжнього патріота їхні заборони не мають значення, бо неможливо постійно боятися.

В окупації відчуття тривоги переросло в більш сильне почуття – ненависті та люті.

Злочинний російський режим відібрав у нас тихе, мирне, спокійне життя, стабільний добробут, мрії про краще майбутнє, але він не спроможний відібрати у нас віру в наших славетних воїнів, перемогу України та звільнення рідної землі. Нехай терплячість українців для росіян буде оманливою, бо вони не розуміють: чим ми більше терпимо, тим гучнішою буде буря, яка завершить існування варварської імперії.

Не варто випробовувати на міць нащадків запорізьких козаків. Помста буде страшною!