До війни моя сім’я жила у Чернігові. В перший день ми з мамою, чоловіком і двома дітьми переїхали в село Іванівка у передмісті. Перші три дні було більш-менш спокійно, але вже третього березня під селом почався бій.
Це було жахіття: винищувач літав так низько, що ми прощалися з життям, сидячі у льоху. З літака падали бомби, навколо горіли будинки, у сусідню хату влучив снаряд.
На превеликий жаль, четвертого березня російські військові окупували наше селище і декілька сусідніх. З цього дня ми жили без світла і зв’язку, майже не було продуктів. Дім постійно штормило від пострілів артилерії, ми безугавно бігали у льох. Окупанти кожного дня робили «зачистки» й розграбовували будинки. Виносили абсолютно все! Роздягали жінок, начебто щоб перевірити стать…
Щодоби у 19.00, 24.00 та о 5 ранку винищувачі летіли і кидали бомби на наші селища та на Чернігів. А з ночі 31 березня до обіду наступного дня колони рашистів почали відходити. Ми потай слідкували за ними, і тільки за ранок налічили десь із півтисячі одиниць техніки. Багато з них розбили українські військові. А втікачі й до сьогодні переховуються поодинці в лісах.
Після всіх цих подій у мого восьмирічного сина почали проявлятися психологічні зрушення. Він став дуже емоційно-агресивний, плаксивий. У той час він не спілкувався з іншими дітьми, постійно був з нами.
В середині квітня ми повернулись додому, до Чернігова. Дитині важко давалось дистанційне навчання, і це додало проблем. Син постійно чекає, що прийдеться кудись бігти з валізами. Свої емоції він іноді виплескував у малюнки. Я намагаюсь вберегти малюка від травмуючих подій і розумію, що йому потрібна психологічна допомога та емоційний відпочинок.
.png "«Коли проїхали Василівку, попали під обстріл»")
.png "Імена")
