Я сама виховую двох синів п’яти та п’ятнадцяти років, ми - малозабезпечена сім'я. Старший син навчався у школі, молодшого я лікувала від затримки мовного розвитку. Жили ми в домі мого батька на Донеччині, там нас і застала війна.

Спочатку було просто голосно від далеких обстрілів, але вони швидко наближались, і почали влучати в наше село. Ми намагалися завжди триматись ближче до льоху, часто доводилося там сидіти, пережидаючи обстріли.

Життя у селі змінилось. Спочатку в магазинах закінчилися продукти, потім їх намагалися привозити, але ціни вже були вдвічі дорожчі. Після чергового влучення снаряда на нашу вулицю ми вирішили вивезти дітей.

Я зібрала найнеобхідніше в одну валізу і вирушила із синами на захід України. А мій батько лишився вдома. Спить у підвалі, їсти готує на багатті...

Війна докорінно змінила наше життя. Діти психологічно постраждали від бойових дій. Зараз на Хмельниччині вони почуваються у безпеці, тільки кожен день згадують рідний дім. Молодший син нещодавно сказав: «У нас найкращий будинок! Тільки можна ми туди повернемося, коли війна закінчиться? Там вже не бомбитимуть?»

Син каже, що наш дім – найкращий, і дуже хоче туди повернутися