Волонтери, які годували людей, виїхали з Нестерянки першими, тому що на них почали полювати російські солдати

Мені 61 рік, я проживала в селі Нестерянка, раніше це був Оріхівський, зараз Пологівський район.

Спочатку росіяни зайшли в село і почали по всіх хатах, по всіх гаражах шукати солдатів наших. Мирних жителів не чіпали. А ми казали, що солдатів у нас ніяких нема.

Вони поприїжджали танками і бронетранспортерами до шкільної майстерні. Під’їхали до магазину, зачепили мотузкою вікно, вирвали, позабирали все, що хотіли. Потім у шкільній майстерні пиячили, гуляли, там і пісні були, і танці. А ми сиділи в підвалі й виглядали - наші танки зайшли, чи ні. Бачили, що білим щось намальовано, а то - «зетки». Потім під’їхали до магазину біля нашого будинку.

Чуємо – прикладами побили вікна, також усе повитягали. Під дулом автомата приводили продавця, щоб вона відпускала те, що їм потрібно.

Як зайшли вони до нас 27 лютого, і досі там. У селі чоловік 50, може, зосталося, інші повиїжджали. Зостались ті, що не можуть виїхати. Кажуть, що там уже розбомбили все, усі п’ятиповерхівки лежать. Десь тиждень тому був обстріл. Троє мирних людей загинули: було пряме влучання в хату - мати з сином загинула і біля під’їзду жінку вбило.

Ми сиділи без світла, без тепла, в хаті було холодно. Окупанти погрожували стріляти без попередження, якщо у вікна будемо виглядати, чи якийсь хоч вогник буде. Танк стояв у мене прямо під вікном біля школи, дуже було страшно - хто знає, що в того танкіста в голові. Ракети по квартирах прилітали. Мабуть, промазували чи що. Добре, що нікого вдома не було. Люди приходять – а в них лежить ракета, вікна порозбивані, все розбите.

Російські солдати телефони забирали, як тільки побачать, що хтось говорить. Били людей у підвалах. Кумові моєму ребра зламали.

Після початку окупації стало важко жити. Спочатку нам допомагала сільська рада. І ще в нас один чоловік тримав свинарник здоровий - вони різали свиней, хлопці рубали, роздавали безкоштовно. Пекли хліб, теж роздавали. А потім цих волонтерів росіяни почали відловлювати, тому вони повиїжджали в першу чергу. А ми вже запаслися: поки я два місяці там залишалась, їжі вистачало. Удома ж своя картопля, своя консервація була - обходилися.

Якось через дорогу від нашого будинку в контору потрапила бомба й повибивало мені у квартирі вікна. А я півтора місяці назад операцію зробила. І якраз сиділа під час обстрілу в підвалі та перемерзла так, що довелося виїжджати. Тільки виїхала – і в наш під’їзд впала бомба. Під’їзд просто склався.

Тяжко було виїхати, нас же не випускали. Я в Токмаку в дитячому садочку пробула чотири дні, поки нас перевезли через Оріхів. Авто забрали у волонтера, який нас перевозив – ідьте, як хочете. Їхала там вантажівка, до Оріхова довезли, а з Оріхова вже сюди.

У дорозі  холодно було. Не було ні грошей, ні їжі. Тільки те, що змогла взяти. Були якісь документи. Ми такими сльозами ридали, щоб нас забрали! По хліб їздила маршрутка, то попросилися у водія. Я ладна була пішки далі йти! Довіз нас водій до Токмака без бомбардувань. А за нами їхали машини, попали під обстріл, люди змушені були в Копанях ховатися по підвалах.

Коли ми їхали, було багато побитих машин, ями, техніка російська цілими рядами йшла. Хто хоч трошки не поступався місцем – окупанти збивали машини транспортерами, танками.

Татові 82 роки, сидить вдома, в окупації. Я вже рік його не бачу, балакаємо іноді телефоном. Дуже шкода – старенький, хворенький, залишився там сам.

Я сама жила в селі,  в мене діти давно виїхали, одружилися. Зараз я у Запоріжжі. Тут мені людина дала притулок, одяг свій дала. Я допомогу отримую, як тимчасово переміщена особа. Фінансову допомогу від ООН отримала у грудні. Зараз трохи відлягло, та все одно вночі сниться окупація. Думаю: чи це дійсно обстріли почались, чи сниться.

Брат мій із Оріхова також переїхав. Майже все наше село зараз в Запоріжжі.

Я дуже надіюся, що війна скінчиться в лютому-березні, чи хоча б у квітні. Додому хочеться. Знаємо, що немає хат, та хоч би й землянку вирити, але додому дуже хочеться.