Мені 46 років. Я з сім’єю жила в Нікольському районі Донецької області. Старший син служив у військовій частині Маріуполя. Дев’ять місяців був у полоні. Вийшов по обміну. Зараз лікується в госпіталі. Нещодавно йому зробили операцію – дістали з ноги 14 осколків. Меншому синові десять років. Він інвалід дитинства. У квітні ми виїхали у Вінницьку область. Донька живе у Харкові. 

Ходили чутки, що почнеться війна, однак я не вірила в них. А 24 лютого ми з рідними почули гучний вибух. Він стався в Маріуполі, проте нам було добре чути його. Ми злякалися. Деякий час сиділи в підвалі. Згодом зникли світло і зв’язок. Я переживала за старшого сина й доньку. Росіяни цілодобово бомбили Маріуполь. Було страшно дивитися на це. 

Найбільше дратувало, коли в село приїхали окупанти й намагалися налаштувати нас проти України. Вони говорили, ніби держава забула про нас, ніби владі байдуже, що ми залишилися без комунікацій, їжі та води. А ті, що стояли в лісі, неподалік від нас, приходили з автоматами просити води, картоплі, молока. Я відповіла, що у нас самих нічого немає. Тоді вони пішли у колгосп.

Ми звикли до того, що завжди мали право голосу. Тому під час чергових зборів села задавали питання щодо світла, інтернету, паїв. Однак представник від росіян сказав, що ми ставимо надто багато питань. На всі була одна відповідь: терпіть. 

Дякуємо нашому директору Кудрявцеву за те, що привозив з Мангуша хліб і молоко та роздавав безкоштовно. 

Я виїхала з чоловіком, меншим сином і свекрухою на власному авто. Ми об’їхали Мангуш полями і виїхали біля Бердянська: чоловік знав дорогу. Понад добу добиралися до Запоріжжя. Ночували в Токмаку, у чужих людей. Ми дуже вдячні їм. Проїхали 14 блокпостів. На перших блокпостах до нас не чіплялися, а далі було несолодко. З нами був лабрадор і дві маленькі собаки. На деяких блокпостах дозволяли виводити собак на вулицю, а на одному окупант навів на мене автомат і наказав сісти в автомобіль. Найбільше я боялася за сина-інваліда. Він багато чого не розумів. 

Щодня чекаємо на закінчення війни. Хочеться вже десь осісти, бо зараз я в роз’їздах. Жила у батьків на Вінниччині. Тепер приїхала до доньки в Харків, бо їй скоро народжувати. Весь час – на орендованих квартирах. Хочеться жити у себе вдома. Мрію, щоб діти були щасливі і здорові, щоб знайомі вийшли з полону. Скоріше б закінчилася війна.