Юлія та її дванадцятирічний син жили неподалік мікрорайону Північна Салтівка, який росіяни нещадно бомбили. Коли почастішали авіаобстріли, Юлія з сином вирішила залишити місто

Мені 34 роки. Я одинока мама. Маю дванадцятирічного сина. Ми жили з ним у місті Харків, у мікрорайоні Салтівка. Коли почалася війна, перейшли зі своєї дев’ятиповерхівки у сусідній п’ятиповерховий будинок до подруги. Потім переховувалися у підвалі школи. 

Третього березня вирішили тікати з міста. Громадський транспорт і таксі вже не їздили, тому пішли пішки. Взяли з собою лише одну сумку з речами. Було страшно, бо над Харковом кружляли російські літаки, вибухали снаряди. Ми дуже вдячні волонтеру Іванові, який підвіз нас до центру. По дорозі ми бачили охоплену полум’ям військову машину і повалені стовпи. У центрі міста були зруйновані багатоповерхівки. 

На вулицях було мало людей. Ми бігли навмання. У моїй кишені лежало лише двісті гривень. Я не змогла зняти кошти з картки, бо біля банкоматів були величезні черги. Ми не зупинялися. Прибігли до автовокзалу, але він не працював. Син був дуже втомлений, однак нам довелося йти далі. Ми добиралися перебіжками. Рухалися біля будинків, щоб у разі обстрілу було куди сховатися. 

Коли прийшли до Південного вокзалу, там було дуже багато людей. Ми пропустили три потяги до Львова. У відчаї спустилися в метро. Там познайомилися з хлопцем на ім’я Володимир. Він збирався їхати до батьків у Полтаву і запросив нас із собою. 

Ми сіли в електричку о першій годині по обіді, а вирушили о сьомій вечора. Було холодно і страшно. Маленькі діти плакали. З обох боків було видно, як вдалечині вибухали снаряди. У дорозі електричка зламалася – ми хвилин сорок простояли в темряві посеред поля. 

Зрештою добралися до Полтави. На вокзалі у Полтаві поліцейські зустріли й нагодували нас. Тих, у кого були діти, розвезли по місту. Нас відвезли до батьків Володимира. Вони дуже приязно зустріли нас. Ми переночували. Наступного дня наш новий знайомий домовився з другом – і той пустив нас у квартиру своєї бабусі, яка виїхала до доньки в село. Ми з сином досі живемо тут. Син ходить до школи. Я працюю. 

Спочатку я допомагала волонтерам фасувати крупи. Потім знайшла тимчасову роботу в готелі. Згодом у Полтаву переїхала фірма, в якій я працювала в Харкові. Тепер я знову маю постійну роботу. А ще заочно навчаюся в Полтавському університеті економіки та торгівлі. У вільний час допомагаю переселенцям. 

Я підтримую зв’язок з Володимиром. Він досі в Полтаві. Дистанційно працює в IT-компанії. Восьмого березня я телефонувала, щоб привітати зі святом його маму. Згодом привітала його з днем народження. Він був приємно здивований, що я не забула. А як я могла забути?! Я дуже вдячна йому і його батькам. 

Я близько двох місяців приходила до тями. Приймала заспокійливі. Досі боюся гучних звуків. Коли по вулиці проїжджає автомобіль, у мене таке відчуття, ніби пролітає ракета. Моя кішка також реагує на шум. А син вже давно заспокоївся. Він хвилювався лише упродовж першого тижня війни, коли ми були вдома і над нами пролітали літаки та скидали бомби на Північну Салтівку. Потім він занурився в ігри на телефоні і таким чином абстрагувався від того, що відбувалося. 

Мій брат працює на заводі Малишева. Сестра живе і працює на Салтівці. Вона навіть на день не переривала роботу під час війни. Я дуже хвилювалася, коли з нею не було зв’язку. 

Я хочу, щоб швидше закінчилася війна. Маю багато планів на майбутнє. Зокрема, хочу стати приватним підприємцем. Згодом, можливо, захочу вийти заміж.