24 лютого я була на роботі в нічну зміну, працювала вантажником на хлібоприймальному пункті.

Ми жили на лінії розмежування всі дев'ять років, і наше село одразу захопили в півкільце, відрізавши від основної дороги.

Магазину не було, його розбомбили. На щастя, в селі у всіх були свої запаси.

Я з чотирма дітьми переїхала в Київську область, знімаємо будинок в селі.

Але один синочок загинув від обстрілу, другий - пропав безвісти, досі шукаємо… Боляче…

Я зараз працюю, але не за своїм фахом.

Коли тікали з села, майже не брали з собою нічого. Взяла лише документи та фотоальбом сина, який загинув.

Поховали ми його в садочку, навіть без домовини. Село досі в окупації… Дім згорів, вертатися нікуди, та й села немає - стерли авіанальотами. Дуже прикро, що не можу досі по-людськи перепоховати дитину…