Ми живемо у Краматорську. Нікуди не виїздили і зараз нікуди не їдемо. Живемо у квартирі і все. Мені 85 років.

У нас тут і хліб є, і всі оці гуманітарки, тільки що бомбардують. Біля мене побомбили готель «Краматорск» - дванадцять шибок немає. Як тільки я зателефонувала, одразу прийшли з ЖЕКу і оббили парниковою плівкою. Ну, дякую їм. Але все рівно переживаю, бо плівка є плівка. Погано, що по телефону нікуди не доб’єшся, скрізь автомати стоять. Навіть телефонуєш, щоб внести показання лічильника – автомат.

Мені себе не жалко, жалко дітей! Якщо у мого внука правнука не буде кусочка хліба, я сама не з’їм, я свій кусочок віддам. А якщо діти в дитячих будинках, хто їм допоможе? 

У квітні я вже вдруге лежала в лікарні з Ковідом. І лікарі, медичні сестри ці, няні – всі разом витягли мене з того світу. Дійсно люди на своєму місці, і у них є жалість - вони не втекли, а працювали. 

Я б хотіла, щоб закінчилася війна, щоб були посмішки у дітей, у молоді. Щоб була робота, щоб були у них сім’ї, щоб вони могли одіти-обути своїх діток, щоб держава хоч якось турбувалася за одиноких матерів, щоб був мир, щоб люди працювали, щоб не було ні голоду, ні холоду, щоб були посмішки у всіх, як було раніше. Дай Бог, щоб закінчилася війна і щоб біда обходила усіх стороною.