Я живу в Краматорську уже майже п’ятдесят років, мені 81. Донька п’ять років тому померла. Один внук залишився. 

Ще в 2014 році нас три місяці обстрілювали. Дома у нас старі. Ми ховалися у справжні бомбосховища, які  ще з тих часів залишилися. Там все облаштоване. Багато друзів і родичів виїхали. Але я в такому віці, що уже треба «туди», до дочки, збиратися. Уже стільки всього пережито, що нічого не хочеться. Швидше б уже.

Гуманітарну допомогу дають, допомагають у церкві. Ходимо, бо треба відвідувати службу. Дякуємо велике Фонду Ріната Ахметова. І пенсію платять, дуже велике дякуємо. Люди сидять без зарплати, а ми хоч якусь отримуємо пенсію: на хліб та молоко хватає, все добре. Швидше б ці кацапи уже від нас пішли і залишили нас у спокої. Скільки можна уже знущатися над нашим народом! Уже навіть не знаю. 

Ми думали, як сусіди, на них надіялися, ну як ці руські могли на нас напасти! Гинуть багато молодих людей - серце кров’ю обливається. Що ж ми їм зробили, що вони ось скільки розбомбили, скільки жертв! 

Траса з Бахмута через нас іде, наші лікарні заповнені, і день і ніч ці сирени гудуть. Я не розумію одного: весь світ проти, а нічого не можуть зробити. Ну як це так? Ось цього не розумію більше всього. 

Уже і молимося за наших солдатів, і за всіх-всіх молимося. І за наш уряд. Вкладаюсь спати - закриваю очі, а вони не закриваються. Онук працює зараз на розмінуванні. Де наші звільнили, там вони працюють. Така небезпечна робота - я дуже переживаю. 

Я тільки надіюся на нашу Перемогу. Хочу жити вдома, у своїй країні, де я народилася і прожила все життя. Мої тато і мама, дід і прадід - всі з Житомирської області. Ми всі надіємося тільки на нашу Перемогу, і все.