Владислав

Учень, 11 класу, Пришиб, Харківська область

Есе "Війна. Моя історія"

Війна…Ми чули це слово. Але воно для нас було далеким, чужим і незнайомим. Не хотілося вірити в те, що вона вже близько, поруч. Ми не думали що буде так страшно. На початку березня, це було третього числа, колони російських військ з Балаклії пройшли нашим селом. Селом, яке височить на двох пагорбах, між якими протікає річка Крайня Балаклійка і впадає в Сіверський Донець. На обох берегах простеглися паралельно дві вулиці (зі своїми маленькими провулочками): М. та.

Коли ця орда сунула по вулицях, жоден мешканець не вийшов з двору. Всі хвилювалися, всіх переповнював страх – тому що вони були озброєні. Немов сірі вовки рашисти озиралися навкруги. Теж, напевно, чогось боялися. Коли вони вийшли на найвище місце за селом, зупинилися, потім перейшли дамбу, обігнули село і повернули назад, в бік Балакалії. Чимось не сподобалась наша місцевість. І ці зайди зупинилися за сім кілометрів від села, під Балаклією, у Вербівці.

У березні ЗСУ на околицях Пришиба стали рити окопи, будувати, бліндажі. Ніхто не виїжджав із села. Спочатку навіть кононади не було чутно. Стояла така тиша, і насправді, як перед великою бурею…Пришиб – стало сірою зоною, кордоном і фортецею.

Сьомого березня почалося пекло. Ми не знали, що робити, як діяти, де сховатись, не рятували навіть підвальні приміщення. Вдень і вночі не припинявся обстріл нашого села, нас – мирних жителів. Надвечір з’являлися дрони-розвідники, а вночі – літаки: вони скидали бомби,серед них були і фосфорні. В ці дні загинув перший односелець, йому було тридцять дев’ять років.

Росіяни холодно цілились в житлові будинки, цинічно, жорстоко розстрілювали моїх односельців. Одного дня в одну хвилину загинуло відразу п’ять жінок.

Діти, які пережили це, на власні очі бачили смерть, відчули страх вибухів – разом із вчителем свої думки викладають на папері. Це вірші,

обвіяні війною. Це вірші наших семикласників.

   

Війна нас змусила втікати.

Покинуть дім, свій рідний край.

У день і ніч летіли кулі,

Гриміли вибухи вночі.

Ми кожну мить чекали лиха,

Ми переймались за близьких.

Але тримались, сподівались,

І вірили, що все скінчиться…

…Потому все вже вщухло, втихло.

Але не той вже рідний край.

Немов завмер він, став інакшим,

Та всеодно – це милий рай

( Ярослав)

І справді, війна змусила нас покинути рідні обійстя. Їхали подалі від лінії зіткнення. Нас називали біженцями. Таким чужим і некрасивим словом. Хоча гостинно приймали людей в селищі Донець, нашої громади, Слобожанське – Чугуївського району. Люди вірили, що скоро повернуться в рідне село.

Шість довгих місяців жаху, страждань та поневірянь. Слово пришиб в перекладі означає «крутий поворот річки». Бо вигинається вона вздовж села, як вуж. На її лівому березі -центральна вулиця. Вона називається так тому, що в її центрі була садиба, височіла цегляна церква. Зараз на цьому ж місці – могила Г.П.. Він поглядом спостерігає за життям села: з його турботами, святами, робочими буднями. Ліворуч від нього – сільський клуб, приміщення Пришибського Старостинського округу, пам’ятник загиблим воїнам та ліквідаторам ЧАЕС, дитячий майданчик, магазини, а ліворуч – школа. Вона в нас двоповерхова, з великим спортзалом, актовою залою, їдальнею, широкими коридорами, світлими класами. А господарює і турбується про неї вже понад двадцять років Олена.

Та не обійшло лихо наш храм науки, понівечили нелюди будівлю. Стояла вона пошарпана, без вікон, з понівеченими стінами, розбитим дахом.

За що, чому гатили в мирне село, з якого вигнали людей, залишили багатьох без житла (будинки були розбиті вщент або згоріли).

Серце стискалося від болю, сльози текли з очей… боліла душа, коли ми побачили нашу красуню після довгої розлуки.

Стоїть на пагорбі в селі

Сумна, побита, одинока.

Усі покинули її.

Лиш прапор майорить з флагштоку

 

Весна прийшла якась холодна

Пташки замовкли не щебечуть,

Бо, круки чорні і зловісні “

Над нею голосно грохочуть.

 

І парк завмер,майданчик стих,

Дитячий сміх розтанув,зник.

Дзвінок веселий не дзвенить.

Щоденно серце їй болить.

 

А із граніту

Мовчки,холодно, байдуже

Дививсь на неї,на побиту,

Поранену й таку тендітну.

                  

Вона ж на захід все дивилась,

Чекала, вірила, кріпилась…

Та раптом вранці, на світанні,

Прорізавши осінню млу,

У вересневий день осінній

Замайоріли прапори.

 

…І гнали проклятих рашистів

З моєї, з рідної землі.

( Дар’я).

 

Багато односельців ще не повернулися додому: хто залишився за кордоном (шукати кращої долі), кому немає де жити в рідному селі (житло понівечене), а хто загинув під час обстрілів.

Історична назва нашого села круто повернула життя. Хочеться вірити, що такий швидкий, стрімкий хід здійснять наші ЗСУ і на загарбаних територіях.

Неминуча перемога настане.