Волосковський Владислав

Учень 11 класу Пришибського ліцею Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Линник Любов Григоріївна, вчитель української мови та зарубіжної літератури

Есе "Війна. Моя історія"

Війна…Ми чули це слово. Але воно для нас було далеким, чужим і незнайомим. Не хотілося вірити в те, що вона вже близько, поруч. Ми не думали що буде так страшно. На початку березня, це було третього числа, колони російських військ з Балаклії пройшли нашим селом. Селом, яке височить на двох пагорбах, між якими протікає річка Крайня Балаклійка і впадає в Сіверський Донець. На обох берегах простеглися паралельно дві вулиці (зі своїми маленькими провулочками): М. Панченка та Данилевського.

Коли ця орда сунула по вулицях, жоден мешканець не вийшов з двору. Всі хвилювалися, всіх переповнював страх – тому що вони були озброєні. Немов сірі вовки рашисти озиралися навкруги. Теж, напевно, чогось боялися. Коли вони вийшли на найвище місце за селом, зупинилися, потім перейшли дамбу, обігнули село і повернули назад, в бік Балакалії. Чимось не сподобалась наша місцевість. І ці зайди зупинилися за сім кілометрів від села, під Балаклією, у Вербівці.

У березні ЗСУ на околицях Пришиба стали рити окопи, будувати, бліндажі. Ніхто не виїжджав із села. Спочатку навіть кононади не було чутно. Стояла така тиша, і насправді, як перед великою бурею…Пришиб – стало сірою зоною, кордоном і фортецею.

Сьомого березня почалося пекло. Ми не знали, що робити, як діяти, де сховатись, не рятували навіть підвальні приміщення. Вдень і вночі не припинявся обстріл нашого села, нас – мирних жителів. Надвечір з’являлися дрони-розвідники, а вночі – літаки: вони скидали бомби,серед них були і фосфорні. В ці дні загинув перший односелець, йому було тридцять дев’ять років.

Росіяни холодно цілились в житлові будинки, цинічно, жорстоко розстрілювали моїх односельців. Одного дня в одну хвилину загинуло відразу п’ять жінок.

Діти, які пережили це, на власні очі бачили смерть, відчули страх вибухів – разом із вчителем свої думки викладають на папері. Це вірші,

обвіяні війною. Це вірші наших семикласників.

   

  Війна нас змусила втікати.

  Покинуть дім, свій рідний край.

  У день і ніч летіли кулі,

  Гриміли вибухи вночі.

  Ми кожну мить чекали лиха,

  Ми переймались за близьких.

 Але тримались, сподівались,

    І вірили, що все скінчиться…

    …Потому все вже вщухло, втихло.

    Але не той вже рідний край.

    Немов завмер він, став інакшим,

    Та всеодно – це милий рай

    (Богуславський Ярослав)

І справді, війна змусила нас покинути рідні обійстя. Їхали подалі від лінії зіткнення. Нас називали біженцями. Таким чужим і некрасивим словом. Хоча гостинно приймали людей в селищі Донець, нашої громади, Слобожанське – Чугуївського району. Люди вірили, що скоро повернуться в рідне село.

Шість довгих місяців жаху, страждань та поневірянь. Слово пришиб в перекладі означає «крутий поворот річки». Бо вигинається вона вздовж села, як вуж. На її лівому березі -центральна вулиця Данилевського. Вона називається так тому, що в її центрі була садиба Данилевських, височіла цегляна церква. Зараз на цьому ж місці – могила Г.П.Данилевському. Він поглядом спостерігає за життям села: з його турботами, святами, робочими буднями. Ліворуч від нього – сільський клуб, приміщення Пришибського Старостинського округу, пам’ятник загиблим воїнам та ліквідаторам ЧАЕС, дитячий майданчик, магазини,  а ліворуч – школа. Вона в нас двоповерхова, з великим спортзалом,  актовою залою,  їдальнею, широкими коридорами,  світлими класами. А господарює і турбується про неї вже понад двадцять років Олена Василівна Соснова.

Та не обійшло лихо наш храм науки, понівечили нелюди будівлю. Стояла вона пошарпана, без вікон, з понівеченими стінами, розбитим дахом.

За що, чому гатили в мирне село, з якого вигнали людей, залишили багатьох без житла (будинки були розбиті вщент або згоріли).

         Серце стискалося від болю, сльози текли з очей… боліла душа, коли ми побачили нашу красуню після довгої розлуки.

       Стоїть на пагорбі в селі

       Сумна, побита, одинока.

       Усі покинули її.

       Лиш прапор майорить з флагштоку

 

       Весна прийшла якась холодна

       Пташки замовкли не щебечуть,

       Бо ,,круки чорні і зловісні “

       Над нею голосно грохочуть.

 

      І парк завмер ,майданчик стих,

      Дитячий сміх розтанув ,зник. 

      Дзвінок веселий не дзвенить.

      Щоденно серце їй болить.

 

      А Данилевський із граніту

      Мовчки ,холодно , байдуже

      Дививсь на неї ,на побиту,

      Поранену й таку тендітну.

                  

      Вона ж на захід все дивилась,

      Чекала , вірила , кріпилась…

      Та раптом вранці, на світанні,

      Прорізавши осінню млу,

      У вересневий день осінній

      Замайоріли прапори.

 

      …І гнали проклятих рашистів

      З моєї , з рідної землі.

      (Багацька Дар’я).

 

Багато односельців ще не повернулися додому: хто залишився за кордоном (шукати кращої долі), кому немає де жити в рідному селі (житло понівечене), а хто загинув під час обстрілів. 

      Історична назва нашого села круто повернула життя. Хочеться вірити, що такий  швидкий, стрімкий хід здійснять наші ЗСУ і на загарбаних територіях.

Неминуча перемога настане.