Щербак Анна, 17 років, 11 клас, Іванківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Войтенко Любов Іванівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Одне слово, п’ять букв, проте як багато болі, страху та крові воно приховує у собі… Люди, які не відчували як сильно б'ється серце кожного разу, коли чуєш гучний звук, коли чуєш як над тобою пролітає літак чи вертоліт, та коли ти прокидаєшся посеред ночі від гучного гуркоту грози не тому, що ти бронтофоб, а тому що тобі здається, що чергова ракета влучила в щось поруч з тобою, ніколи не зрозуміють того, про що я хочу розповісти.

Це, мав би бути, звичайний зимовий шкільний день. Ще ввечері я хвилювалася перед контрольними роботами з тем, які я погано зрозуміла, а вже вранці я прокинулася о пів на четверту ранку він гучного вибуху. Спочатку я, затуманеним розумом, не могла зрозуміти, що відбувається, проте разом з наступним вибухом я зрозуміла… почалася війна. Я, звісно, й до цього знала, що на території моєї держави точиться кровопролитна війна на сході, та саме цього дня я відчула на собі як це, жити під обстрілами.

Я ніколи не думала, що мені коли-небудь 'пощастить' отримати такий досвід, проте сталося те, що сталося. Можливість повномасштабного вторгнення не було забороненою темою в моїй сім’ї, мої близькі підозрювали щось подібне ще з початку зими, тому ми мали приблизний план щодо наших дій під час подібної ситуації. Ми швидко зібрали деякі речі та документи і провели близько тридцяти хвилин в роздумах над подальшими нашими діями.

24 лютого… Найдовший день у моєму житті, не зважаючи на вибухи, мамі довелося поїхати на роботу і я залишилася вдома, намагаючись не панікувати, за цей час я чула десятки вибухів. Саме в цей день я насправді подорослішала, саме цього дня я зрозуміла, що таке справжній страх не тільки за себе, а й за своїх близьких. Я не уявляю, що відчували, та й відчувають, ті, хто знаходяться в зонах окупації.

24 лютого 2022 року. Дата, яка розділила моє життя на 'до' і 'після'. Все, що мені здавалося важливим ще декілька днів тому, стало таким непоказним, бляклим. Я перестала робити якісь грандіозні плани на майбутнє, адже зрозуміла.. мого майбутнього може й не бути. Через місяць, наповнений тривогами, як повітряними, так і особистими, відновилося навчання. Спочатку це здавалося чимось нереальним, адже кожної хвилини, будучи на уроці, ти вслухуєшся в те, що відбувається за вікном, тому що, на фоні хвилювання та різкого стресу, здавалося ніби щось от-от впаде десь поруч.

Але вже через декілька тижнів я повністю звикла до такого напруженого життя, і навіть зараз, коли ніяких активних бойових дій в моїй області не проводиться, я все ще живу в напрузі, щохвилини готова до надзвичайної ситуації. І я не думаю, що найближчим часом це зміниться, це стосується не тільки мене та моєї родини, кожен українець чи українка, які відчули на собі жахіття повномасштабного вторгнення ще, щонайменше, декілька років, після закінчення війни, будуть жити в тривозі та напрузі.

На даному етапі мого життя слово 'мир' означає довгоочікуваний спокій, припинення цих безглуздих смертей, жоден молодик більше не змушений жертвувати собою заради нашого життя в незалежній Україні. Мир для мене зараз - це можливість вийти ввечері на прогулянку, це навчатися як зазвичай, а не так, як ми навчаємося зараз. Мир — це коли ніхто не змушений полишати свою сім’ю, своїх рідних та близьких задля того, щоб захистити свою Батьківщину і своїх земляків, це коли ніхто більше не повернеться додому в дерев’яних трунах. І хоча зараз мир здається таким нереальним, та я знаю, що зовсім скоро ми відновимо свої законні кордони, питання лише в тому скільки ще молодиків віддадуть свої життя на розпорядження долі, скільки ще чоловіків загине заради нашого спокійного життя, скільки ще жінок залишиться вдовами, а дітей сиротами…