2014 рік. Нескінченний шум телевізора. Ведучі новин не стихають, твердять про одне й те ж. Мама ріже салат і уважно прислухається до кожного слова. І я, не розуміючи серйозності того, що відбувається, перечікую черговий нудний випуск в іншій кімнаті…
Спочатку мені здавалося, що це не по-справжньому.
Я не боялася, сприймала все, як гру в війну у дворі.
Мама берегла мене від злих думок. Одного разу я почула телефонну розмову родичів, вони обговорювали травми постраждалих. Тоді мені стало страшно. Щоразу, коли випадало чути подібне, були неприємні відчуття в тілі, ніби переносила найменшу частину болю собі.
Мої друзі потихеньку роз'їжджалися з міста. Незабаром рідну оселю покинули й ми.
Зараз усе втихомирилося, але чи вгамувалася жага людей до самознищення?
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.