«Одинадцять осколків залишилися в тілі мого колеги на все життя»

Сергій пережив найстрашніші дні у Горлівці, коли снаряди вбивали мирних мешканців майже щодня. Він встиг евакуювати свою родину на мирну територію, а потім приєднався до них. Але через закриті кордони не зміг приїхати додому і поховати батька, який помер від коронавірусу.

Я їздив на роботу в об’єднання «Орджонікідзевугілля», це був квітень-травень 2014 року. Вже йшли колони військових, встановлення блокпостів на кільці – одне на Дебальцеве і Вуглегірськ, друге на Донецьк, третє на Єнакієве і  Горлівку.

Останнє відвантаження вугілля було 28 липня. Після цього об’єднання «Орджонікідзевугілля» не працювало. Вже були заборони на видобуток, на вибухівку, її вилучали люди в камуфляжній формі.

Потім я побачив і військові дії. Бачив, як літаки літали, як стріляли. Сім’ю евакуював у Бориспіль, сам ще залишався у Горлівці. Потім виїхав на Маріуполь. Вже повертався сюди тільки за речами для дітей. Забирав музичний інструмент, теплу одежу. Жінці казав, що потрібно дітей влаштовувати до школи, що ця ситуація надовго. Вже Іловайський котел був, наші під Горлівкою стояли.

Ніхто не вірив, що це можливо. Навіть коли вже були загиблі люди, попадання в житлові будинки і ми сиділи в коридорі, щоб не попала бомба чи міна. Потім, коли я приїхав за речами в серпні-вересні 2015 року, побачив, що наша з донькою знайома сім’я, яка виїжджала до Дніпропетровська, повернулася сюди в нову квартиру, зробила ремонт і туди попала міна. Це був мій сусід по гаражу, я за тиждень до цього з ним розмовляв… Його і двох дітей міною вбило одразу. Один хлопчик був з моєю донькою старшою в дитячому садочку, другій дитині було два чи три рочки, теж її вбито, а жінка у той час вийшла в другу кімнату з кухні, її дуже сильно поранило, у лікарні вона померла.

Мій колега на роботу їздив у Вуглегірськ, попав під обстріл, розбили його машину, а самого нашпигувало осколками, десь тридцять штук з лишком. Частину вийняли, в Курахово стабілізували, потім в Дніпро відвезли. Одинадцять осколків залишилися в його тілі на все життя.

Спочатку в Борисполі була тільки моя родина без мене. Знайомі кияни на вокзалі зустріли, перевезли в найману квартиру в Бориспіль. Глянули, чого нема, привезли пледи, одіяла, каструльки, що не вистачало на найманій квартирі. Втішали, як могли родину, що це треба пережити. Дуже їм дякую. Вони допомагали дуже і зараз підтримуємо з ними зв'язок, в гості їздимо, спілкуємось.

Повернуся додому можливо, якщо так станеться і буде потрібна наша праця в відновлювальних роботах на Донбасі. Там все залишилося: гаражі, квартира, меблі. Рідні ще там залишилися. Батько помер – і війна, і коронавірус. Я навіть на похорон не зміг поїхати, все було закрито. Батька рідного не поховав…