Олена Дохменко поховала чоловіка й сина, пережила блокаду й голод. Її будинок знаходиться на непідконтрольній території, і немає туди дороги. Досі жінка не може спокійно реагувати на звуки вибухів і пострілів.
Перший день війни я була тут, на городі. До нас зайшли військові. Я злякалася, вони ж були з автоматами. Походили по двору, побачили, що нікого немає, пішли.
У Слов’яносербську в нас постраждав будинок, перед ним впав снаряд, і двері вибило в квартирі. А в Трьохізбенці в сусідній двір влучило. У нас вибуховою хвилею кілька шиферин вибило, і вікна висипалися.
Їхати нам було нікуди. Щоправда, коли ми були в Слов’яносербську, із сином хотіли виїхати звідти. Вийшли на маршрутку, хотіли поїхати в Алчевськ, але маршрутки не було й бомбардування почалося. Ми повернулися додому. Потім другий раз вийшли, і знову маршрутка зламалася, знову не поїхали. Бомбардування почалося – ми пересиділи в під’їзді, а потім прийшли додому, знову почалося бомбардування, знову в підвал. Ну, а на третій раз вже Максим каже: «Мамо, якщо вб’ють, то нехай нас тут убивають, ми нікуди не рухатимемося». Потім все-таки виїхали, звичайно.
Війна поламала наше життя. Сина не стало, чоловік помер, не можу додому дістатися. Як пішла зі Слов’яносербська, так і все. Раніше хоч через Донецьк дорога була, можна було ходити. А зараз неможливо туди доїхати, хоча там і сестри, і племінниці, квартира стоїть. Тут у мене хоч город якийсь. А там чого сидіти? Ні пенсії немає, нічого.
У 2014 році тут дуже важко було. Купити нічого не можна було, у магазинах було порожньо, Трьохізбенка була відрізана від світу. Все ж постачання продуктами йшло через міст, через Донецьк або Луганськ, а як міст розбили – спочатку нічого, а потім вже почали привозити щось із Новоайдара.
Не можу сказати, що ми живемо в абсолютній безпеці. Поки снаряди не б’ють, не думаємо про це. А вже як щось бабахне – так прямо трусимося.
.png "Імена")
