Дончанка Ірина почала життя з нуля у новому місті. Жодних довгострокових планів, бо вони можуть зруйнуватися в одну мить. Повертатися в Донецьк? Тільки не надовго…

Війна для мене – це повний переворот мого життя, воно повністю змінилося. Я не можу сказати, що в найгіршу сторону, але й не найкращу.

До 2014 року в мене було стале життя, родина з двома дітьми, батьки, всі поруч. У мене було багато друзів, своє коло спілкування, робота. Після 2014-го мені знадобилося набратися сил і починати життя з нуля. Але я все, що залишила на окупованій на сей час території, звісно, довгий час ще хотіла повернути, потрапити додому, але сьогодні розумію, що це неможливо.

Сьогодні я розумію, що маю інтегруватися в нову громаду, змінити своє життя, хоча я майже 36 років прожила в Донецьку, і змінити все не за своєю волею дуже складно. Для мене це не тільки трагедія нашої країни, а й власне для мене – повна зміна життя, змінилося все. Чим я не займалася, почала займатися тут. Все, що не знала раніше, я здобула вже сьогодні, хоча в мене будо достатньо гідне життя в Донецьку.

На той час я була щаслива людина, сьогодні щаслива, але була більш спокійна до війни. На сьогодні я в стані якоїсь внутрішньої напруги, певних міркувань, що робити далі, вигадування нових стратегічних кроків.

В мене зараз є одна проблема, яка є найважливішою – я не будую великих планів надовго. На той час в мене були великі шалені плани, вони всі рухнули в одну мить.

У мене в Донецьку було заплановано на червень, липень, серпень одна робота, інші плани. І коли все рухнуло й гинули люди, знайомі, які зникали, ти розумів, що життя змінилося – і ти виїхав. Як кажуть, на два тижні, а потім на дев’ятий місяць ти зрозумів, що більше не повернешся.

Я до останнього вірила, що я не поїду звідси, хотіла залишитися. В одну мить я зрозуміла, що за півгодини треба зібратися і виїхати, тому що вже все перекрито: залізничні колії, і нема на чому виїжджати. Бачиш натовп людей на автостанції, намагаєшся стоячи їхати дві-три години, щоб виїхати за блокпости, розумієш, що не знаєш, які речі ти накидав у валізу.

Дуже страшно, бо просто знімали людей з автобусів. Ти не знав, чи можуть зараз зняти тебе, чи потрапиш ти кудись в полон. Страшно було, коли людей просто забирали з вулиці, а потім більше не бачили.

В той час, коли я знаходилась на робочому місті, вже підірвали залізничні колії, всі потяги повністю відмінили. В ту мить ми зрозуміли, що нам треба виїжджати, і я речі збирала з другої години до третьої.Пів на четверту ми виїхали і приїхали до Києва о сьомій ранку. Ми їхали більш ніж дванадцять годин на автомобілі, шляхами, яких навіть не знали. Ми не знали, до кого ми потрапимо в дорозі. Було дуже складно. В нас закінчувалось паливо, нас зупиняли всі перевіряючі, ми не знали: це вже проукраїнські чи ні.

Я поверталася в Донецьк за теплими речами два рази. Один раз поїхала навідати могили своїх родичів вже через два роки. Це була найстрашніша для мене, мабуть, подія.  Було дуже страшно, ховалися, щоб нас ніхто не бачив і не здали, що ми заїхали туди. На сьогодні вже п’ять років, як я туди не їжджу, не можу туди потрапити, але дуже хотілося б.

Коли виїхали в той час, було відчуття тимчасового виїзду, а коли вже заїжджали в 2016-му, розуміли, що заїхали зробити певні речі і повністю ризикуємо. Є речі, про які навіть складно згадувати й говорити. Людей просто саджали у підвал. Потім це були полонені на обмін.

Це вже був 2016 рік, не 2014-й.

У 2014-му було складно, всі ці вибухівки… Ти їдеш по трасі і в полях вибухають снаряди, і ти думаєш: як просто зараз можна загинути в полі. Ти їдеш в таксі, щоб просто виїхати з Донецьку. Морально було важко заїхати на три дні, щоб прибрати могили. Я заїхала в пусте місто, яке вже жило якимось своїм життям. Це було складно, тому що пройти блокпости мені було дуже важко. Я ризикувала.

Повертатися до Донецьку, щоб там жити – ні. Минуло вже сім років. Маю бажання поїхати туди, але жити… Я не думаю, що туди повернуся.