"Обирай не хату, обирай сусідів!"

«Обирай не хату, обирай сусідів! Вкотре переконуюся, які золоті слова». Юлія Стахів переповідає історію Катерини, яка бачила на власні очі, як мирні жителі дружно допомагали солдатам відремонтувати техніку. Поки чоловіки ремонтували, жінки та діти принесли бійцям їжі, чаю, цукерок і дощовики.

Сусід Володя

Казав колись мій дідо: обирай не хату, обирай сусідів! Вкотре переконуюся, які золоті слова, воістину. Повертаючись вранці з укриття біля дому свого міста N, застаємо з донькою без перебільшення епічну картину, яка просто має бути у нашій пам’яті.

На пустому перехресті, на асфальтованій дорозі наша техніка (не скажу яка), втратила гусеничку. Це була перша у колоні одиниця – відповідно, стала вся колона. Дощ. На кожній машині Наші. Людей нема. Але ніт! Вони раптом є! Тут же, як у кліпі, чи уяві, чи сні відбувається миттєва зміна активностей і картин.

Кліп очима раз. Мій всюдисущий за останній місяць сусід Володя вже розрулює на перехресті двіж машин, звільняє зону доступу до гусениці.

Кліп два.

Вжууух – хтозна звідки біжать дядьки і домкратять об’єкт, а Володя вже тягне ящик із металевим клепанням і кусками, реально кусками іншої гусениці, бо у хазяйстві має бути всьо!

Кліп три. Звідкілясь взялися хлопці-підлітки, стрибають біля колони і роздають солдатам коробки піци. Жіночка з термосом чаю передає стаканчики і лимон! Бабуся у бордовій хустці віку, як верба біля річки, роздає снікерси, банани і цукерки.

Ще дві жінки розносять бігом між машинами клейончасті дощовики, сині і зелені – і враз колона ярчіє, пахне чаєм, піцою і потужною теплотою до Наших Воїнів, які не встигають реагувати і чути:

«Та дякую, тьотю, ми не голодні!» Але тьотя строго приказує: «Ану атставіть! Беріть! Солдат їсть – служба йдьот, бистро жуйте, поки тепле!»

Кліп чотири. Володя командує: «Ану придерж, ану клепони отуто, ану осюди-во, ану ще давай разок для прохвілактікі! О, воно, оце діло! Ану давай на рраз-два!»

І все це несеться і робиться так мурашино-одночасно, раптом, несподівано, в дощ і до ладу, що я стою у цьому уповільненому часі, дивлюся на свою завмерлу доньку, яка то все вбирає очима і радісно стрибає: «Мам, поладнали, ура! Дивися, прокрутка є, бачиш!?»

Старший суворий чоловік у колоні тисне Володі руку: «Батя, ну ти дайош! Виручив, брат!» Володя скромно: «Та ділов там! Воюйте!» Обіймаються, колона рушає. Бабуся хрестить їх у спину, дядьки кричать «Слава Україні!»

Володя мовчки витирає руки, люди ще стоять на мосту і так це все так раптом буденно і прекрасно, що дощ раптом стає і не дощ, а сльози радості і пісня у голові голосом малого хлопченяти з інету: «А ми тую червону калину підіймемо» ще довго у голові...

Ми непереможні. Все є Україна. Люди – це і є Україна

Історія з відкритих джерел.