Ляхова Софія, 14 років, Балаклійський ліцей № 1 ім. О.А. Тризни, м. Балаклія, Харківська область

Есе «День, коли для мене почалась війна»

Що таке війна? Війна – це жах.  Це завжди погано, вона не буває доброю. Війна – це біль, втрати, велике горе. Багато людей вмирає, але інколи навіть не знають за що.

Ти жив, працював, самовиражався і раптом почалась війна. Вона приносить хаос, розруху, життя стає нестерпним. Ти існуєш з однією думкою: як вижити?

Війна забирає у матерів дітей, у дружин – чоловіків, у людства – момент життя. Це лихо для кожної людини, міста, країни та цілого світу. Для країни – це розруха, голод, збитки. Це шрам на все життя, який не забудеться нащадками.

За всі часи було багато війн. Я знаю про Другу світову війну з уроків історії, яка закінчилася перемогою.

Ніхто не очікував, що почнеться нова війна на Донбасі в квітні 2014 року. Вона забрала тисячі життів, перекроїла мапу України і долі багатьох людей. За цей час виросли діти, в житті яких війна залишає болючі спогади. Дітлахи вміють за звуками обстрілів розрізняти типи снарядів і знають, що ввечері не можна вмикати світло.

Люди залишили свої домівки. Велика кількість людей потрапили до незнайомих міст і стали переселенцями. Війна змусила жити інакше багатьох українських дітей. Обстріли нищили школи і дитячі майданчики, гинули рідні та друзі.

На той час, коли розпочалась війна, мені було сім років. Я не усвідомлювала, свідком яких подій незабаром стану.

Особисто для мене війна почалась 23 березня 2017 року. Нічого не очікували мешканці міста Балаклія, ввечері 22 березня позасинали. Раптом о другій ночі сколихнулася земля. Стало чутно вибухи, від яких тремтіли вікна. Моя мати, усвідомивши, що в нашому місті почалися вибухи снарядів на військовому сховищі, почала будити усю сім’ю. Вона зібрала необхідні речі та документи.

Коли я прокинулась, то відразу не усвідомила, що відбувається. Бабуся допомогла мені швидко одягтися та зібрати свої речі. Коли вся моя родина зібралася, ми вийшли на вулицю та побачили сусідів із речами.

Усі вирішили, що треба йти в протилежному напрямку від вибухів. На дорозі вже був нескінченний потік людей та машин. Навіть тікали від вибухів тварини.

Приблизно о четвертій ранку ми вже були на Байрачанській горі. Доки ми йшли, вибухи посилювалися. На той час мені було дуже страшно, моє серце несамовито калатало. Я плакала, зовсім зневірилась, не розуміла, що відбувається.

Гусарівська школа надала нам допомогу, нагодувала нас і залишила на добу в них. Ввечері, коли треба було лягати спати, я не могла заснути, бо сильно нервувала. На цей час я зрозуміла, що відчувають люди, які повсякчас перебувають під обстрілами.

Сьогодні мені вже чотирнадцять років, і я усвідомлюю, що таке війна. Зруйновані будинки та вбиті мирні жителі, ще й покалічені долі дітей, які нескоро зможуть забути ті жахи, які їм довелося відчути, живучи в підвалах, ночуючи на вулицях та бачачи смерть своїх родичів.

Ніколи раніше ми не цінували мирне небо, добру звістку, свою оселю так сильно, як робимо це зараз. Ми варті того, аби на мапі нашої держави нарешті загоївся шрам, а серця громадян більше не краяв меч розпачу.