Магденко Кирило, 15 років, КЗ НВК «Гарант», м. Лисичанське, Луганська область

Есе «Один день»

Війна. Найстрашніше для людини слово, бо пов’язане воно зі смертю, кров’ю, горем і страхом. Українці ніколи не думали, що це страшне слово дійде в кожну українську родину, у кожне українське серце. Як так могло статися, адже український народ найдобріша, миролюбна нація в світі?!

Коли почалась війна, мені виповнилося вісім років. Найстрашніший день закарбувався в моїй пам’яті надовго. Був теплий ранок. Раптом, як грім серед ясного неба, пролунав вибух. Мама була вдома. Вона схопила мене за руку і ми побігли до бабусі, щоб сховатися у льоху. Страху було багато.

Тиждень ми сиділи всі разом у льоху, то виходили з нього, то знову туди ховалися. І ось нарешті свобода! Як же ми раділи, коли українські військові визволили наше місто! Я зараз згадую, як тяжко було в ті часи. Не було світла, газу. Але ми все одно раділи, бо були вільні, бо можна було спокійно гуляти, веселитися. Як це не страшно звучить, але ми назавжди залишимося дітьми війни.

Так не повинно бути! Щоб у ХХI столітті гинули люди, діти залишалися сиротами. Від дітей нічого не залежить, ми не можемо своїм бажанням зупинити війну. Але ми благаємо дорослих, щоб той страшний день в нашому житті ніколи більше не повторювався.

Україні потрібен мир! Нам не потрібна війна! Хай живуть спокійно люди, хай не ллються їхні сльози, хай радіють усміхнені діти!