«Обстріляні будинки, школи. Страх в очах людей»

Дуже складно уявити, що сталося з Донбасом з моменту появи «Донецької народної республіки». Спершу була надія, що все, що відбувається, скоро закінчиться і ми повернемося до нормального життя. Але, на жаль, цього не сталося.

Я пам'ятаю, як під вікнами суду, де я працювала, пролунали автоматні черги. Мене охопила паніка та страх. Керівництво суду попросило зберігати спокій і перечекати обстріл. Увечері нам повідомили, щоб ми залишалися вдома до особливого розпорядження. 

Першим дзвіночком неминучої небезпеки став вибух. Здавалося, він прогримів зовсім поруч. Усі вікна в будинку відчинилися навстіж. Вибух був настільки сильним, що почуття самозбереження змусило нас з чоловіком терміново збирати всі мінімально необхідні речі й негайно покинути місто.

Спершу, оселившись у місті Маріуполі, сподівалися, що конфлікт швидко закінчиться, і ми скоро повернемося додому.

Словами не переказати, що сталося за такий короткий час з моїм рідним містом. Обстріляні будинки, школи, давно не прибирали вулиці. Страх в очах людей. Покинуті господарями тварини пошукають їжі та притулку.

Близькі та знайомі розповідали нам про те, що їм випало пережити за це коротке літо. Було дуже страшно виходити на вулицю за покупками. Кожні день і ніч були обстріли з важких гармат. Доводилося спускатися в підвал в надії перечекати цей кошмар. 

Після переїзду було дуже важко налагодити побут і знайти постійну роботу. Нам довелося пристосовуватися до обставин, що склалися, шукати житло й нову роботу.

Згодом нам вдалося знайти гідну роботу й познайомитися з добрими людьми, з якими я зараз працюю та проводжу вільний час.

На цей момент у нас з чоловіком є дім, робота, нові друзі, але залишилося непереборне бажання побачити своє рідне місто вільним, своїх родичів щасливими та забути про війну, яка торкнулася нашого життя.