«Можна було відчути, як місто занурилось у гнітючу атмосферу»

Моє життя кардинально змінилося після початку повномаштабного вторгнення. 24 лютого, о п'ятій годині ранку, я спокійно спала у Бердянську, коли раптом вибухи вирвали мене зі сну.

З цього моменту почалася історія жахів, яка тривала шість місяців.

27 лютого російські війська вторглися в наше місто. Під час окупації у нас практично не було зв'язку та інтернету, відсутні були опалення та газ. Часто доводилося готувати їжу прямо на вулиці, розвівши вогнище. Військові з росії розгулювали по всьому місту, тому про відчуття безпеки не було й мови.

Плакати з триколором були на кожному кроці, створюючи відчуття тотального контролю й тиску.

Людей, як намагалися висловлювати своє незадоволення на мітінгах, у найкращому випадку швидко розганяли, у найгіршому ж - забирали до підвалу. Товари з полиць магазинів зникли вже в перші дні, і ті, що залишилися, продавали за надмірно високими цінами. 

Можна було відчути, як місто занурилось у гнітючу атмосферу: вулиці були майже порожніми, а в повітрі висіла атмосфера страху й безвиході.

Події, що сталися в нашій квартирі, були прикладом жорсткості життя під окупацією. Одного разу, вже пізно вночі, до нас в квартиру увірвались купа військових зі словами ''рукі ввєрх, ліцом к стєнє'', і, тримаючи нас під дулами автоматів, почали пререривати нашу квартиру догори дном. Нас хотіли забрати тоді в комендатуру, але військовим, які були біля нас, передали по рації, що цілу сім'ю вони везти з собою не будуть, тому нам пощастило.

Причину цього нападу ми дізналися не скоро, і вона виявилася банальною — репост українських новин.

Але це був лише один із численних випадків тиску та психологічного терору на жителів міста. Постійна тривога, страх за себе й інших, туга за життям у вільному українському місті - це те, що переслідувало мене 24/7 під час життя в окупованому Бердянську.

Перші пів року військової окупації були надзвичайно важкими, однак з часом нам вдалося виїхати до Запоріжжя, де ми знаходимось і до тепер. Тут, нарешті, я можу відчути себе в безпеці, навіть якщо і проживаю в прифронтовому місті, де дуже часто можно почути, як десь недалечко збивають "Шахед", десь летить безпілотник, кудись прилітає ракета.

Адже це набагато краще, ніж жити під російською окупацією. 

Але минулої зими ще одна подія змінила моє життя — мій тато почав служити. Це було непросто для нашої родини, адже вперше за все своє життя ми з мамою надовго опинилася так далеко від нього. Але я розумію, що зараз він виконує важливу місію, захищаючи мене, нашу родину і всіх українців.

Хоча це важко, але його сила й відвага дають мені натхнення і віру в перемогу.