Дар'я Сіра, 10-б клас, Козелецький ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе — Карась Ігор Павлович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Те, що розділило життя кожного з нас на «до» та «після» – війна. Ніколи не забуду ті перші дні страху, коли було страшно навіть від звуку машин. У всіх була паніка, страшенні черги в магазинах і жага. Жага до життя. І ніхто не знав, чи дійсно ця «жага» зможе продовжитись завтра.

Батько в перші дні пішов до тер оборони. Мати постійно була на нервах не лише через своїх дітей, а й через нього, бо всяке могло трапитись уночі. З власного досвіду можу сказати, що через декілька місяців після початку повномасштабного вторгнення, було вже не так страшно, але не для всіх: одного дня до батька подзвонили, то була його одногрупниця.

Вона дзвонила до нього в сльозах, з тремтячим голосом розповідала, що їм немає де жити через влучання ракети в їх будинок. Ніколи не забуду те, як вони розповідали про той жах, що був в Чернігові.

Того ж вечора вони уже були у нас. Ми дали їм усе, що могли: ліжка, їжу, прихисток, але найголовнішим був спокій. Так, я розумію, що їх життя не повернеться назад; що пережите їм ніколи не забути, проте ми робили все задля їх блага. Через декілька тижнів їх перебування у нас я зрозуміла, що наша сім’я теж стала своєрідними волонтерами, допомагаючи людям, які втратили своє житло під час обстрілів.

Я зрозуміла, що допомагати – це не завжди про великі гроші, про занадто героїчні вчинки. Іноді – це просто відчинені двері і слова «залишайтесь у нас стільки, скільки вам потрібно».

Окрім цього випадку, хочу зазначити про важкі будні військових. Те, що бачимо ми у новинах, можемо лише назвати «вершиною айсбергу». За кожною новиною, кожним зведенням із фронту стоять люди, які не сплять ночами, мерзнуть в окопах, ризикують власним життям заради нашого спокою.

Серед них був батько моєї знайомої. Я досі пам’ятаю, як вона написала мені повідомлення: «Він мертвий».

Я всіляко старалась її підтримати, проте не розуміла ось ту біль від втрати близької людини, у мене помирали родичі, близькі знайомі. Але ось того відчуття «пустощі» у мене не було ніколи. До моменту поховання батька знайомої. Я бачила і відчула на собі те, що раніше ніколи не відчувала. Біль всередині себе, який так і виривався сльозами. Він виник через усвідомлення, що раніше я знала цю людину.

Він був серйозним, але завжди ласкаво відносився до своїх дітей і по особливому кохав жінку. Я захоплювалась цілістю їхньої сім’ї.

І тут в один момент вона розпалась. Це було настільки важко сприймати мені, майже чужій для нього людині. Та я не уявляю, наскільки важко було і є його сім’ї. І зараз таких сімей дуже і дуже багато.

Війна змінила нас, і я хочу сказати, що нам всім потрібно бути добрішими, людянішими. А найголовніше – поважати один одного і бути небайдужими, бо в будь-яку мить така біда може трапитись з кожним.