Варвара Лютова, 10-б клас, Ольшанський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Яременко Іван Сергійович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна. Це слово, що викарбувалося в пам’яті кожного українця, назавжди розділивши життя на «до» і «після». Особисто для мене вона стала не просто злим вітром змін, а справжньою подією, яка перевернула все догори дном, розкривши глибини людяності, про які я раніше навіть не здогадувалася. І хоч я ніколи не тримала в руках зброю, я відчувала, що мій фронт — це дім, родина, школа. Та, здавалося б, дрібні щоденні справи, які давали мені енергію та сили у такий нелегкий час.

Для мене таким переломним моментом стала допомога, яку я відчула і продовжую відчувати, залишившись на своїй рідній землі.

Хоча була можливість виїхати, я вирішила, що моє місце тут, поруч із домом, з родиною, з моєю Україною. Я пам’ятаю, як попри відносний спокій у нашій Миколаївській області, порівняно з іншими регіонами, все одно відчувалася ця нестерпна реальність війни, яка підкралася до кожного порогу.

Саме в цей момент, коли навколо панувала невизначеність, а в душі оселився неспокій, почали проявлятися неймовірні речі. До нас, до нашого села, де я залишилася, стали приїздити активні громадські організації, такі як «Змінотворці» та інші.

Це були люди, абсолютно незнайомі раніше, які привозили не лише гуманітарну допомогу, а й щось значно цінніше — надію та підтримку.

Вони організовували зустрічі, проводили тренінги, спілкувалися з молоддю, допомагали у подоланні бар’єрів спілкування з однолітками та не втратити свої амбіції, а також віру в майбутнє в період важкого контрнаступу — не лише фізичного, але й морального.

Це був не просто порятунок від відчаю; це був емоційний щит, який захистив мене від повного розпаду, від зневіри.

Емоції в той момент були неймовірними: від шоку і безсилля до глибокої вдячності та світлої надії. Я усвідомила, що навіть у найтемніші часи людяність не зникає, а навпаки — розквітає новими, неймовірними барвами.

Цей досвід докорінно змінив моє сприйняття людяності під час війни. Я побачила, як прості люди, попри власні труднощі готові ділитися останнім, підтримувати та об'єднувати перед обличчям спільної біди. Це навчило мене не лише цінувати допомогу, яку я отримала, але й самій бути відкритою до неї. Довіряти людям, які готові простягнути руку допомоги, незважаючи на відстані чи відсутність особистого знайомства. Це зміцнило мою віру в те що разом ми — незламна нація, здатна вистояти та перемогти. Та

справжнім випробуванням, яке назавжди змінило моє бачення світу, стала особиста втрата. Мій брат і батько… Їхні імена тепер шепочуть вітри, їхні душі стали частиною нашого неба.

Вони не просто загинули, вони поклали свою душу і тіло на вівтар перемоги. Їхня самопожертва — це нескінченний біль, який стискає груди, але водночас і величезна гордість. Їхня мужність, стійкість та безмежний патріотизм — це той вогонь, який горить у моєму серці і нагадує про ціну нашої свободи. Їхній приклад — це маяк, що освітлює шлях і дає розуміння, що кожен мій крок, кожна дія, кожен вдих у незалежній Україні — це і є продовження подвигу, який вони разом започаткували.

Ці події, настільки різні за своєю суттю — від маленьких щоденних зусиль до величезних, непоправних втрат — переплелися в моєму житті, створивши нове розуміння світу. Я звернула увагу на те, що сила допомоги не вимірюється масштабами, а глибиною наміру. Кожен, хто долучається навіть найменшим кроком, є невід’ємною частиною великого механізму, який рухає нас до перемоги. Я усвідомила, що єдність українців — це не просто солов’їні слова, а реальність, яка проявляється у кожному відданому житті.