Лавренко Катерина, 9 клас, Білокуракинський ліцей Білокуракинської селищної ради Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мовчан Марина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це найстрашніше, що може бути в житті людини. І про неї у свої 15 років я знаю, на жаль, чимало. Моя Україна у вогні ще з 2014 року.  Тоді я була ще геть мала, всього 5 рочків, але вже розуміла, що війна -  найстрашніше, що могло статися з моєю країною. Моя Білокуракинщина до 2022 року не була в окупації. Я чула про окупацію Луганська та інших українських міст, але не розуміла до кінця, що це. Як це - захопили нашу територію?!

Одного разу класний керівник сказав: «Готуємо бомбосховище в школі…» Це був шок. Усі знали про «плани» росії, але мало хто вірив у це.  Яка війна у ХХІ столітті? Це ж дикість якась!  

Ранок 24 лютого. Найгірший ранок у моєму житті. Тоді мені часто снились погані сни, і, коли з вікна кімнати було видно, як щось вибухнуло у Сватовому, мені здалось, що наш будинок підскочив, а вікна і двері зараз просто випадуть. Тато напередодні зібрав усі потрібні речі. Ми були напоготові.  

Через кілька днів окупанти захопили 95% Луганщини, ЗСУ змушені були відступити. Правильно, думаю, зробили, бо вберегли життя Наших Військових та мирного населення.

У Білокуракине окупанти зайшли 4 березня. Місцеві мешканці вирішили діяти, домовились про мітинг протесту. Я добре пам’ятаю, як ми з мамою дивились прямий ефір мітингу і як знімальна камера захопила тата. Ми плакали та хвилювалися, бо ті неадекватні зайшли з важкою технікою й могли зробити все, що їм заманеться. Ці озброєні злодюги перемогли мирне населення.

Але ми не падали духом, молилися та вірили в Наших Захисників.

Літо закінчилося, і постало питання навчання. Батьки категорично не хотіли віддавати нас до школи в окупації, але мамі почали погрожувати, що заберуть нас та батьків покарають. Тато з мамою прийняли рішення виїжджати. Але  все затягнулося, і 1 вересня нам з братом довелося йти до «школи». Ніколи не пробачу рашистам мамині сльози! Вона весь час плакала, намагалася не показувати нам, але я вже доросла і все бачила та розуміла. У ту «школу» ми ходили недовго, лише перший тиждень. Після другого уроку, який вони називали «разгавор о важном», я не витримала та благала маму забрати нас звідти.

Так ми два тижні нікуди не виходили з двору. А потім з’ясувалось, що ми будемо виїжджати з окупації, бо орки змушували міняти паспорти.

22 вересня,  їдемо до Латвії. Нам довелось їхати через росію. Їхали 3 дні, а потім кордон… Там нас тримали ще 2 доби лише тому, що наша машина була на українських номерах. І таких, як ми, стояла колона зі 180 автомобілів. Пропускали по 5 машин за добу. Здавалося, це ніколи не скінчиться. Їхали просто світ за очі. Тиждень в незрозумілому готелі, безодня розпачу й зневіри. Ми ледве знайшли житло, бо з дітьми на квартиру не брали, до того ж з нами був песик.

Латвія. Ми з братом пішли до місцевої школи, але й у рідному Білокуракинському ліцеї навчаємось онлайн. Це важко.

Особливо мені шкода брата: він ще малий і вразливий.  Мені також було важко в місцевій школі. Зараз уже трішки легше, бо я маю подруг з України. Але мій Білокуракинський ліцей та мої українські вчителі найкращі в цілому світі. Було важко і моїм батькам. І ми знайшли порятунок у виготовленні нашою спільнотою українців окопних свічок на передову. Тут ми говоримо СВОЄЮ мовою, готуємо борщ та співаємо свої пісні. І головне, допомагаємо нашим хлопцям дійти до перемоги.

Я все подолаю й витримаю, бо, як каже моя мама, найкрасивіша і найсильніша у світі жінка - то є Українка! Я - Українка!