Козак Кирило, 10 клас, Димерський ліцей №2 Димерської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Груша Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це мав бути звичайний четвер. Все як завжди…Я мав би прокинутися о 7.00, почистити зуби, поснідати, одягнувшись, піти до школи. Але в цей ранок наші життя перевернулися догори дригом. Я прокинувся о 5.40 від метушні в квартирі, стурбований підійшов до мами, яка збирала речі у валізу. Я запитав: "Що сталося”? Хоч уже й сам здогадався.

Мама мені відповіла, що почалася війна і щоб я йшов збирати речі.

Я був готовий до цього, бо вже місяць з кожного кутка було чути про повномасштабне вторгнення. По телевізору розповідали про всі ймовірні плани дій, а в школі нас учили як вести себе під час воєнного стану. Ми повинні були писати есе з української літератури, але його зразок так і залишився лежати на столі… Швидко зібравши речі, ми вирішили, що будемо їхати до мого діда в Ужгород. Це все супроводжувалося телефонними дзвінками, повідомленнями і постійним скролингом інтернет-новин.

Проїжджаючи містечком, я бачив знайомих, які теж завантажували речі в авто, і величезні черги біля банкоматів та магазинів.

Наша дорога проходить через Львів, але прочитавши, що там вибухи, ми вирішили повернутися додому і краще обдумати ситуацію. Вдома мама збирала речі і постійно з кимось говорила по телефону. Я дивився телемарафон і чатився з друзями та однокласниками. А тато пішов до магазину купити продукти. Подальший час ми намагалися займатись якоюсь рутиною, щоб відволіктися від обтяжливих думок, та виходило погано. Мама приготувала обід, але апетиту взагалі не було, я абияк з'їв дві ложки, а потім пішов до своєї кімнати дивитися новини, щоб якось заспокоїтись. Коли я побачив, скільки світових медійних персон почали підтримувати нас, то на душі стало легше, таке відчуття, що ти не один в цій жахливій ситуації. Що це не тільки в Україні, а й за її межами люди схвильовані та висловлюють підтримку.

Прочитавши пост, що російські війська вже біля селища, ми таки вирішили їхати до Ужгорода. Коли їхали, бачили, як горів Гостомель, на дорогах були довжелезні корки, на вулицях жодної душі.

По радіо постійно розповідали про ядерну війну і розповсюджували недостовірну інформацію, що ще більше наганяло страху і паніки. Вся дорога виявилась дуже важкою, з «пригодами» та адреналіном. Ми бачили чимало ДТП, скалічених людських тіл, пожежі на складах та в аеропорту. Вже в квартирі діда дізналися, що демидівський міст підірваний, а селище окуповане і дороги додому вже немає.

Місяць окупації пройшов, наче під дією якогось снодійного.

Кожен день проходив однаково. Без натяків на веселощі і розслабленість. Кожна година як на голках. Дід допомагав шукати квартири для біженців, мама працювала онлайн, а тато, на жаль, залишився без роботи.

А я кожен день задумувався. Чому саме я? Чому я зміг виїхати подалі від окупації, а мої друзі та однокласники залишились там? Чим я можу допомогти?

Не з’їхати з глузду мені допомагала творчість – гра на гітарі; вчився грати на фортепіано. Мій дід – режисер в Ужгородському театрі, а моя мрія – стати актором. Коли дід брав мене з собою до театру, я забував про все. Але про війну нагадувало те, що замість декорацій в театрі висіли маскувальні сітки, замість глядачів – коробки з гуманітарною допомогою, а замість сміху – тиша і тільки поодинокі голоси робітників театру, які обговорювали сьогоднішнє політичне і воєнне становище.

Коли звільнили наше селище Димер, світ наче набрав кольорових фарб, а в середині все розцвіло. Це було відчуття полегшення, ми ніби прокинулися від якогось жахливого сну.

Буденність нормалізувалась, коли рідні почали легко виходити на зв'язок. Адже весь цей час життя тривало, як на прискореній кінозйомці. Влітку ми повернулися до рідного дому. Війна – це жахливе явище, яке приносить незліченні страждання та руйнування. Вона забирає життя, руйнує домівки, розриває сім’ї та залишає глибокі психологічні травми. Я сподіваюсь, що наші нащадки не відчують це на собі. І будуть перейматися зовсім іншими справами – більш мирними та спокійними.