Степанчук Софія, 6 клас, Димерський ліцей №2 Димерської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Груша Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Невимовний жах почався 22 лютого 2022 року. Ранок почався раніше звичайного. Був будній день, але ми прокинулися не від будильника, а від звуків вибухів. Перше, що видалося незвичним, – це те, що в школу йти не можна: оголошено «надзвичайний стан». Ми не могли повірити, що це війна. В магазині було повно людей, усі щось купували, метушилися, а ми до останнього сподівалися, що це якась провокація. Але виявилося, що ні…

З 22 на 23 лютого цілу ніч було чути гул ворожої техніки – сунула колона танків, яка рухалася через Димер на Київ.

Ми дивися «Новини» (світло ще було) і нічого втішного не почули. Було дуже страшно, постійно чулися вибухи, а ховатися не було куди. Але більше всього лякала невідомість. Що буде далі? Я дуже злякалася, коли сказали, що окупанти вже ходять по хатах у нашому селі. Це було 9 березня. Ця сакральна дата для кожного українця тепер закарбувалася мені в пам’ять ще й з жахливими спогадами. Перед цим ми чули по радіо, яке працювало від батарейок (світла вже не було), що орки чинять звірства в наших містечках і селах.

У той день вони прийшли до нас у дім. Не можу назвати це страхом, бо я відчула щось більше, ніж страх. Вся моя родина – тато, мама, старші брат і сестра – переживали, щоб нікого не розстріляли або не забрали в полон.

Двоє озброєних рашистів перевірили всі кімнати та забрали мобільні телефони. Дякуючи Богові, ми лишилися живі, але бурят з кулеметом у руках хотів застрелити нашого собаку. Він рявкнув татові: «Убери собаку, а то пристрелю!» Поки вони нишпорили в нашому будинку, я дуже нервувала. Весь час, коли тривала окупація, всі ми лягали спати одягнуті. Спали по 2-3 години на добу, бо через вибухи та постійний стрес сон був неспокійним. Їжу готували в грубі, тільки їсти не дуже хотілося, не було апетиту.

Я все чекала, що ось прийде завтра і буде кінець війни.

1 квітня вся моя родина міцно спала (що дивно, бо з моменту окупації завжди прокидалися о 4 ранку, коли починалося бомбардування). Але вже під ранок, десь о 7-ій, нас розбудив грюкіт сусіда в нашу хвіртку. Він нам повідомив, що окупанти вибралися з нашого села. Це була така радість, яку не можу передати словами чи навіть з чимось порівняти. Ти ніби звільнився з ярма й почав вільно дихати.

Потихеньку почали приходити до тями. 16 квітня відновили електропостачання. Почали знову навчатися в школі. Вільно ходити вулицями і їздити в сусідні села. Працювати по господарству.

Але ж це ще не кінець війни! Я й досі нервово реагую на раптові гучні звуки, у мене починають тремтіти руки та ноги. Повітряні тривоги не дають нормально жити, навчатися, працювати. А найстрашніше – що продовжують гинути люди – військові й цивільні, діти. Руйнуються наші села і міста.

Війна – це смерть, біль, сльози та рани, і ці рани загояться ще не скоро…

Я мрію, що одного ранку я прокинуся також раніше звичайного, але вже не від вибухів і повітряних тривог, а від новини про те, що закінчилася нарешті ця клята війна.