Товстокора Тетяна, вчитель
Яковенківська гімназія Балаклійської міської ради Харківської області

Війна. Моя історія

24 лютого2022 року… 5 ранку… дзвінок сина: «Бомблять Харків»… Війна. Страх за онуків, дітей… дзвінки від друзів, кумів, родичів, односельців… що робити???

Розуміння, що це з нами, не вкладається в голові, коли за тобою стоять колективи: учнівський, батьківський, педагогічний. Кожному треба дати відповідь, прийняти рішення… . Напруга…

26 лютого… дзвінок… « Ви бачите танки?» … чуємо гул по трасі… суне колона військової рашистської техніки в сторону Балаклії… 10… 20… 30… 40… зупиняються, розтягуються трасою поки око бачить. Один з триколорною ганчіркою звертає в село – шукає мерію… У той же день зривають наш прапор біля гімназії. Вся ця нечисть заїжджає до посадок, ярів…

Нерозуміння того, що робиться, але ж мостимо місце в погребі для пересидки. Сутеніє. Вирішили разом із півторагодовалою онукою їхати до сусіднього села у підвал під медичним пунктом. « Авіація» бомблять місто Білаклію, ніч без сну… Ранок…повернулися додому, вирішили – будемо вдома.

27 лютого вся нечисть із посадок і ярів заїжджає до села… Вибили двері і поселилися в закладі освіти, клубі. Танки закопалися по всьому селу понад дорогою.

Покрали в гімназії комп’ютерну техніку, дитячий одяг, електричні чайники, навіть, мої улюблені парфуми, що знаходилися в шафі.

Ніколи не думала, що погріб стане моїм нічним затишком.Зникло світло, зв’язок… заради маленької онучки, наражаючись на небезпеку, вирішили евакуювати… встигли, бо через тиждень закрили в’їзд та виїзд до міста.

Щодня був обстріл із наших посадок,де засіли орки, по сусідніх селах, місту.

«Якось будемо жити» - вирішили з чоловіком. Під обстрілом поралися по господарству, саджали город, допомагали сусідам, родичам. Щоб якось триматись разом, сходились на нічліг – сусідка, сестра. І знову «це з нами?»

З колективом, який залишився в селі зустрічались потайки в будинку із закритими вікнами. Вирішили, що будемо навчати дітей по лавках, під вербою, вдома, але не судилося – донесли русні.

Липень… зайшли в двір з питанням: « Чи буду готувати заклад до 1 вересня?» Відмовилась… Взялась господарювати колаборантка. Душа боліла за заклад… стільки часу, життя віддано. А вона мені «Ви хоть відєлі, що тут било». Я жінка проста та й відповіла: «Чиї срали, ті й прибирали». Через три дні мною вже цікавилсь. Прийшли з питаннями: «Чому не хочу працювати?», «Чому не подобається режим путіна?» …Забрали… Надягли мішок… Камера… Жахливі умови… Хто б подумав, що це зі мною. Не знаю чому, але я більше переживала за чоловіка. Прожили 38 років і тут… На четверті сутки дали 5 хвилин, щоб зібрала свої речі… Сказав, що повернусь додому, як Харків візьмуть. Промовчала, ледь не сказала: «Ви нашу Гусарівку не взяли, а не то Харків»… Знімали на камеру… та все не подобалося

Посадили в машину з незнайомим юнаком, який вже сидів. Тільки-но проїхали останній пост рашистів, стріляли вслід… бліндаж… знову обстріл, але ж ми вціліли. І сльози покотилися, як були на підконтрольній стороні, але ж і страх – за чоловіка.

Зустріч з дітьми, онуком, родичами, друзями. Усі хотіли щось зробити приємне, а ти, наче знову не з тобою.

6 вересня… дзвінок… наступ ЗСУ… і довге очікування голосу чоловіка… «Ми – вільні!»

Я щаслива тим, що змогла повернутися додому. Я горда тим, що жоден з нашого колективу не пішов на співпрацю. Ми навчаємо, плетемо сітки, варимо хлопцям на передову, збираємо кошти і виховуємо патріотів своєї країни.

Чи змінилася я під час війни – так, стала сильнішою. З гордістю везла прапор України додому, разом із колективом повісили і майорить на подвір’ї Яковенківської гімназії.

Моя історія – історія тисячі українців, що перебували в окупації.

Чого найбільше хочу в житті – ПЕРЕМОГИ! Все буде Україна!