Стариковська Софія, 10-а клас, Товариство з обмеженою відповідальністю приватний заклад "Харківський ліцей "Хані академія"

Вчитель, що надихнув на написання — Ковтун Христина Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

15 квітня 2022 рік

Від початку повномасштабного вторгнення минуло півтора місяця.

За цей проміжок часу до підвалу приїхало досить багато сімей, і у нас утворилася маленька компанія дітей, з якою ми досі підтримуємо зв’язок.

Так я знайшла свою близьку подругу Кіру. Коли люди дізнаються, що ми в прямому сенсі познайомились у підвалі, дивуються. Ми підтримували зв’язок на відстані, коли я була в Туреччині, а Кіра в Ізраїлі. Повернувшись до Харкова, ми продовжуємо дружити.

Після двох місяців безпеки в Туреччині разом із мамою та моєю вагітною невісткою ми думали остаточно переїхати до Німеччини. Але життя без своїх коханих, рідних, розуміння того, що брат не побачить свою тільки-тільки народжену доньку, змусило нас повернутися назад до Харкова. У той же день, тільки я розклала речі, заспокоїлась, що все гаразд, як тут лунають сильні вибухи. Я не розумію: чи то відлуння вибухів, чи самі вибухи в місті. Вони стають все гучнішими і сильнішими. Я вирішую піти до гардеробної (за правилами двох стін), ставлю туди свій пуф із кімнати. Починаю телефонувати своїм рідним, щоб не так було страшно бути самій (а вибухи були настільки сильними та близькими), що мене знову накриває хвиля емоцій: тіло тремтить… страшно… я плачу.

Я не можу звикнути до цих прильотів, психіка не витримує.

Приходить мій батько, бачить, що мене всю трусить, і знову батьки приймають рішення про те, що треба вивезти дитину.

Мама відвезла мене до Кіровоградської області, міста Олександрії, й повернулася назад додому, а я жила разом зі своїм племінником та його батьками. Проходить місяць, я сумую за батьками, за своєю кімнатою, за кішкою, тому вирішую їхати до Києва, до середнього брата. Мама приїжджає до мене, і ми вирушаємо до Києва. Вперше я залишаюсь на місяць у Києві. Гарне місто, столиця нашої держави, люди гуляють, живуть, немає ніякого відчуття тривоги, що ти в небезпеці. Але через відновлення навчання ліцею батьки приймають рішення, що я маю повернутися додому.

Вперше, коли я поїхала до школи, я побачила, що моє місто також намагається жити: люди ходять, гуляють, працюють магазини – місто Харків живе! Школа дала мені надію, що є те, заради чого варто побороти свої страхи, подолати себе і продовжувати надихатися життям без внутрішньої тривоги. Пройшов рік навчання, я закінчила 9 класів, а що ж далі? Життя таке бентежне, але я із моєю різнобічністю можу йти в будь-яку творчу сферу.

За весь рік жахливих прильотів у Харкові я проживала разом зі своїми однокласниками та вчителями, дивилася на їхні почуття, реакції – ми настільки незламні. Від цього я почала контролювати свої емоції й ставитися до ситуацій досить об’єктивно. Але влітку, коли ти знову наодинці з собою, можеш приділити більше уваги для розвитку своїх уподобань, ми вирішили поїхати за кордон до моєї племінниці.

Минуло два тижні, як ми з мамою в Іспанії, але батько каже, що в Харкові знову потужні вибухи, і я вирішила залишитися тут, а мама повернулася до батька. 

Ми не знали, наскільки довго я залишусь за кордоном. Почала ходити на танці, до спортзалу, виявилося, що колишні однокласники живуть поруч зі мною, ми зустрілися майже через два роки. Стільки спогадів разом!

Почався вересень, я перейшла на онлайн-навчання в академії й планувала поїхати до Харкова ближче до зими. Але коли побачила, як мої однокласники навчаються, скільки нових історій, переїзд до нової будівлі, все зовсім по-іншому, я почала дуже сумувати за ними. Я поговорила з батьками, сказала, що дуже сумую за всіма, і навіть через свій страх вибухів, остаточно вирішила повернутися ДОДОМУ.