«Ніколи не думала що може бути таке життя»

Я працювала у лабораторії. Троє дітей у мене, дівчаток. Вони одружені, у кожної по двоє дітей. У однієї дві дівчинки, а в інших по два хлопчики. Одна сім'я живе у Галіцинівці, а дві у Новогродівці.

Найчастіше згадую, яке було настроєніє до війни, люди були добродушні, було бажання жити. А зараз така апатія, в такому стані перебуваєш, що просто день прожив, і слава Богу.

Коли началась у нас бомбьожка, так стьокла звеніли. Була така жуть, що не можу й передати словами. Ніколи не думала, що до такого доживу. Таке тільки в фільмах раніше бачили. Бо тут таке було, так свистіло, що хай Бог милує.

Наш дом не постраждав, але все потріскалось. Було дуже страшно, коли все свистіло. Ми прятались і під кроватью, і в підвалі. Не знали, що робить і куди діватися. У дітей були істерики, багато виїжджали з Галіциновки. Потом уже якось привикли і було не так, як в перший день. Було таке, що ховались й під стіл чи кровать.

Уже такий возраст, а ще й нерви через це все. У мене ніколи не боліло серце, не було повишеного давлєнія. Терпер воно сумашедше, серце беспокоїть, це все на нервах. Весь організм став, як розстроєна балалайка, як кажуть.

Раніше часто їздили в Селідово та Курахово скупитися. Ходили маршрутки і автобус. В селі великого вибору нема. А тепер їздимо од случая к случаю, нужно нанімать машину, бо маршрутками вже не поїдеш, бо ноги такі, що не хочуть ходити.

Єслі шось начинаеться, яка може буть безопасность? Все на нервах, зразу в середині все тріпихається. Не то шо боюсь, шо мене уб’ють, а просто таке состояніє сразу. Ти не хочеш такого, а воно само по собі. Каждий раз нічого хорошого не ожидаєш, ожидаєш, шо буде хуже.

Я б хотіла забуть, як начінаються бомбьожки. Навіть не бомбьожки, а стрільба. Хочеться, щоб цього не було, ніби воно приснилось. Воно не забудеться, але хочеться знати, що такого більше не буде.

Дуже хочу, шоб всьо прекратилося і шоб ми жили, як раньше.