Деревська Єлизавета, 9-б клас, Печерський ліцей №75

Вчитель, що надихнув на написання — Онищук Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна забрала і забирає життя в людей: деяким вона зруйнувала життя, а деяких і згубила. Але я хочу розповісти вам свою історію, про свій шлях після початку повномасштабного вторгнення. Все почалось того тяжкого для всіх ранку… Це було 24 лютого 2022 року, моє життя перевернулось з ніг на голову, і не лише моє. До цього я була звичайною дівчиною з Києва, жила своє спокійне життя з батьками, сестрою, друзями. Але раптово війна увірвалася, змітаючи звичний світ, не залишаючи залишків того мого життя. Того ранку я прокинулась від якоїсь метушні, глянула на телефон 6:15, за п’ять хвилин мав заграти мій будильник.

Я без жодного ентузіазму почала збиратись до школи, не помічаючи галасу родини. Краєм вуха я почула: «Почалось повномасштабне вторгнення, скажи їм збирати все необхідне, ми їдемо».

Ці слова спустили мене на землю, навіть не встигнувши усвідомити, я вже сиділа з сестрою на задньому сидінні авто, з купою портфелів та сумок. Ми відправились на заправку, а згодом переїхали міст, в надії, що на правому березі буде безпечніше в разі знищення мостів. Наступного дня без жодних слів ми вирушили в дорогу, не знаючи, куди прямувати. Їхали туди, де було хоч трохи безпечніше, на думку мами. 

У голові крутились нав’язливі думки, що більше не побачу свого будинку таким, як раніше, мене огортала тривога.

Ввечері того дня, наша сім’я опинилася в невеликому містечку Кременець на Тернопільщині. Тоді мені було страшно не від гучних вибухів чи новин, а від того, як налякані були батьки. Не тільки мене, а і сестру охоплював страх за них, бо бачили, як змінились їхні обличчя, повні тривоги й невідомості.

Минув тиждень, так чи сяк я почала звикати до містечка, але залишатись там надалі мені не хотілося. Тому, вкотре спакувавши речі до автівки, я, тітка, сестра та двоюрідна сестра вирушили до кордону з Польщею. Ми навіть не уявляли, що на нас чекає попереду. Кордон перетинали довго. Час, здавалось, розтягувався, і кожна година здавалася вічністю. Але перетнувши кордон, легше не стало, нам довелось витримати кілька довгих поїздок на різних транспортних засобах, аж поки ми не потрапили до Варшави. 

Ми ще не уявляли, що це чуже місто для двох із нас стане домом. Тут нас ласкаво зустріла польська сім’я, яка прихистила нас.

Це була сім’я з доброю душею — Іва та Адам, їхні діти Аурелька та Гучо, а ще милий кіт на ім’я Бімбер. Всім було приємно тут, було відчуття, що все буде добре і скоро ми повернемось до дому. Польська родина неабияк допомагала нам та підтримувала як могла. Проте згодом, поступово, я відчула, як тривожно йти до польської школи. Я дуже сумувала за домом, за Києвом, за звичним життям. У жовтні того ж року, я ненадовго повернулася до Києва. Це були всього лише кілька тижнів, але залишати рідне місто вдруге було важче, ніж я могла собі уявити. Серце розривалося від болю, а в душі знову оселилася важка тиша, що не полишала весь шлях назад до Польщі. Незважаючи на те, що в Варшаві я багато де побувала та зустріла багато добрих людей, і вони були надзвичайно привітними до мене, я почувалася чужою.

Я бачила світ, який мені подобався, але відчувала, що це не мій дім. 

Кожен новий день додавав сили, але водночас нагадував, що десь далеко залишився мій рідний край, який чекає на мене. Десь там, де лунали тривоги та вибухи, десь там, де залишились майже усі рідні, там було моє серце, не тут. Надалі, рік був нудним, я закрилась у собі все більше і більше, не даючи навіть шансу самій же собі спробувати прийняти Польщу та почати життя на ново, мене не відпускав Київ, та і в глибині душі я його теж не могла відпустити. Моя мама, приїжджала раз на місяць, привозила гостинців тощо, і влітку 2023 року, я змогла вмовити її забрати і мене. Того ж літа, мої сестри вступили до вищих навчальних закладів у Варшаві, і намагаючись пристосуватись, не помітили як почали сприймати Польщу рідною країною. Я була рада, що хоча би хтось з нас буде в безпеці, але для себе вирішила, хоч в Польщі і безпечно, Київ — це місто, в якому хочу жити я, попри все.

Наприкінці серпня 2023 року я повернулась, на День Незалежності.

Зайшовши з потягу, я не змогла стримати сльози, це були сльози щастя, і розуміння того, що цього разу я приїхала не на кілька тижнів, я повернулась, назавжди. 

Зараз живу в новій, воєнній, буденності Києва. Я не жалкую, що повернулась, і ніколи не буду, бо це моя країна, мій рідний дім.