Захарова Алісія, 10 клас, ліцей №39 імені гетьмана України Богдана Хмельницького Деснянського району міста Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Лесик Ірина Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Повномасштабна війна в Україні, безсумнівно, вплинула на кожного з нас. Вона розділила наше життя на «до» та «після», внесла багато смутку, болю та переживань у наші серця.

Хоч мені й пощастило не бути на окупованих територіях країни, виїжджати з них під обстрілами та бачити страшні події на власні очі, як багатьом, але все одно війна назавжди перевернула мій внутрішній світ.

З початком повномасштабного вторгнення я днями сиділа й читала новини, переглядаючи, які жахливі речі відбуваються з людьми. Не вірила і не могла прийняти, що все це коїться з нами, з нашим народом.

Найбільше моє серце боліло за дітей. Дивлячись за своєю молодшою сестричкою, якій на той момент було всього 8 років, я бачила наскільки вона беззахисна, вразлива і налякана.

На жаль, їй довелося надто швидко подорослішати, як і іншим дітям України, чиє дитинство минуло незворотно.

Найважче було усвідомлювати, що я можу тільки спостерігати й не в змозі хоч якось вплинути на ті події, допомогти бідним людям, які витратили абсолютно все – власні домівки, рідних та близьких.

Після десяти днів перебування у Київській області під щоденними обстрілами, батьки вирішили тікати на Захід.

Моя сімʼя поїхала до міста Мукачево, куди жахіття війни не дібралися. Здавалося, ніби ми взагалі в іншій паралельній реальності, настільки тут було тихо, спокійно. І це зовсім не збігалося з нашим внутрішнім станом. Сидіти на місці й нічого не робити, вдаючи, що все гаразд, ми не могли. Тому разом з мамою ходили до різних волонтерських організацій і пропонували свою допомогу переселенцям, плели сітки для військових. А вже через два місяці повернулися в рідне місто Київ, де нарешті відчули себе вдома.

Однією з приголомшливих та неприємних подій для усіх нас став перший блекаут через масові обстріли ворога по енергетичній інфраструктурі Києва. Це призвело до відключення світла та води майже у всій столиці. 

Енергетики безупинно працювали над відновленням енергосистеми, а люди намагалися вижити в нелегких умовах та не впасти у відчай. Наш будинок взимку опинився на три доби без світла, води та опалення. Але навіть у цей складний час українці показали витримку та згуртованість. Для допомоги мешканцям облаштували «пункти незламності», де була можливість зарядити свої гаджети, поїсти та просто погрітися. Ми показали всьому світу, що навіть без звʼязку, світла та води можна зберегти найголовніше, те, що неможливо відняти — внутрішнє тепло та надію!

Війна змінила мене дуже сильно, наповнила моє життя багатьма труднощами й жахливими подіями, які ніколи не зітруться із пам’яті. Але вона також багато чому й навчила мене — допомагати тим, хто цього потребує, швидко думати й негайно діяти у стресових ситуаціях, попри страх, ніколи не здаватися.

А головне — цінувати те, що маю: кожну прожиту секунду; кожен ранок, який починається з кави, а не з обстрілу; кожну мить з тими людьми, яких ти любиш; кожну можливість мати світло, воду та тепло. 

Усе це дає мотивацію йти далі та вірити у краще майбутнє під мирним тихим небом.

Озираючись назад та аналізуючи 1000 прожитих днів війни, хочу висловити основну думку, до якої дійшла: у той час, коли військові виборюють нелегку перемогу на полі бою, а цивільні підіймають економіку країни, ми — діти, незважаючи на обстріли, тривоги й недоспані ночі, мусимо гарно навчатись, щоб в України було майбутнє.