Я до війни проживали в Горлівці Донецької області, а дочка в Києві живе. Вона мені подзвонила і все розповіла - я була в шоці. Не могла повірити, що Росія могла таке вчинити. Я відчула великий біль за наших дітей, за онуків усіх. Ми цього не чули.

Дочка була вагітна другою дитиною, ми в розпачі були. Хапались за соломинку, старались будь-якими путями полегшити життя. Діти маленькі, з ними дуже тяжко. Двоє маленьких дітей, нелегко прийшлося. 

Мій батько росіянин, багато родичів там. Я не можу спілкуватися з ними на цю тему. Вони мене не розуміють, мене це дуже бентежить, я зрідка спілкуюсь з ними.

Наша квартира стоїть нормально. Мені пощастило, я вважаю, бо люди деякі постраждали, і квартири розбиті, а у нас все нормально.

Коли я приїхала до дітей в Київ, там світло виключали, холодно було, і ми вирішили приїхати в Світловодськ. Тут світло було і тепло, тут батьки зятя живуть, вони нам допомогли. Тут хороше ставлення до нас. Радує те, що маленькі дітки підростають, вони радуються нам, а ми - їм. Люди тут хороші, добрі. Хочеться додому, але там неможливо жити.

Хочеться вірити, що все закінчиться, ми одержимо перемогу і все буде гаразд, будемо в Євросоюзі, і у нас налагодиться життя, діти будуть щасливі.