Симоненко Богдана, 9-б клас, Конотопський  ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Олех Лідія  Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ми лише прагнули жити мирним життям. Народ, який більш за все поважає мир та свободу. Але того дня все змінилося.

Спокійне та тихе буття змінилося дитячим плачем, жорстокими звуками вибухів та виском сирен. І вже по той бік дзеркала залишились веселість і безтурботність.

24 лютого нас із сестрою розбудила мама, на обличчі читалося жахіття, яке я ніколи не забуду. ”Дівчата, швидко одягайтесь, війна почалась…”. І тоді мій світ перевернувся з ніг на голову. Багато питань обстрілювали мозок: “А чому? “, “ За що?“, “ Мені почулося?“, “Що робити? “,“Що буде далі?“. Страх, тривога, невизначеність обвили моє серце гострими шипами. Вже через пів години, все ще не розуміючи, реальність це чи сон, я стояла на порозі будинку бабусі. Момент розгубленості, як куля, пролетів доволі швидко.Через декілька годин я сиділа біля вікна і, дивлячися на засніжену природу, намагалася відволіктися. Саме тоді на долю секунди мені здалося, що в саду завмерли не замерзлі прекрасні квіти, а міни.

Оговтавшись, я почула із іншої кімнати голоси ведучих теленовин, котрі розказували про молодих і старих, хлопців і дівчат, що беруть в руки зброю. Чому вони це робили? Знову в голову закралась думка про садові квіти, що взимку не ростуть, але навесні, проміння сонця освітить землю, прокинеться життя, яке пробиватиметься крізь невгамовну, жорстоку смерть. Саме тоді народилося бажання боротися.

Невже кожен із нас – це маленька квітка, що пробивається крізь бетонні руїни, через жорстоку мерзлоту?

Так у них з’являється натхнення і мотивація працювати заради кращого світу. Впевнена, цвіт їхньої душі не зав’яне. Вони беруть зброю і йдуть на поле бою.

Добровольці надихали не тільки мене, а й всю нашу державу і весь світ. 

Розуміння важливості підтримувати рідних і швидко адаптуватися заполонило моє сердечко і мозок. Хотілося творити бодай щось, аби замінити розруху.

Дні пролітали в диму повсякденних турбот. Мені все важче було проводити недоспані ночі в сирому підвалі. Але кому зараз не важко? На передовій все набагато складніше. Годинами я передивлялася старі фотоклаптики часу, котрі з’явились ще тоді, коли все було добре. Щодня я спостерігала і спостерігаю зараз за новинами з фронту, адже війна стала невід’ємною частиною мого існування.

Моє серце щоразу обливається кров’ю, коли бачу наших воїнів у шпиталі, адже після одужання їм знову доведеться повернутися в те пекло.

Кожен раз обливаюся слізьми, коли чую про батьків ще зовсім малих дітей, які були вимушені писати всю інформацію про своїх малих на їх спинах, тому що у них не було впевненості, що виживуть. Кожен раз розпач огортав мою душу, коли доводилося спостерігати, як руйнуються добробут життя і навіть цілі покоління. Водночас кожна мала перемога та поразка залишають на серці незгладимий слід радості та гордості чи душевних ран.

Проходили місяці. Нові дні, нові можливості… Щоразу, прокидаючись, я дякувала ЗСУ за новий ранок.

Вони, захисники, – справжні герої. Героями ставали і медики, й пожежні, прості волонтери, весь народ. Навіть діти ставали героями і волонтерами.

Ось так періодами незабутнього часу проходили мої дні. А на передовій танцювали пліч-опліч життя та смерть, але небо, закрите темними хмарами, незабаром розвидніється. Я в це вірю. Вірю, що воно стане таким, як і раніше: чистим, синім і спокійним.

Хоча війна – це рана, яка ніколи не загоїться в серцях і душах кожного з нас. Ми будемо завжди пам’ятати наших героїв. А надалі, на руїнах, буде побудоване нове життя. Побудоване поколінням, яке росте і буде розуміти на пережитих подіях важливість миру, котрий надихає на творчість, розвиток, процвітання і нові досягнення. Ми розуміємо це, як ніколи. Мир – це щасливе і повноцінне життя, яке незабаром настане. А нове покоління буде враховувати цінність толерантності одне до одного, вагу терпимості та важливості розв’язання конфліктів без насильства.

Майбутнє – за міцним миром у всьому світі!